розділ 44

На подив Марини повернутися на корабель вийшло тихо та непомітно. А все через те, що Ілієна досі не було.

І де він тинявся усю ніч? Може, треба було запитати, що в нього за справи?

Дівчина невдоволено плеснула долонею по стегну, але розумно вирішила не з'ясовувати. З цього демона станеться слово за слово витягти з обраниці зізнання, що вона теж не сиділа всю ніч на «Воронячих крилах». Ні, скандалити не буде, і бити обличчя Келену не піде, але лекціями замучить напевно.

Марина зітхнула і вирішила, що спатиме. Постарається.

Тому що сидіти біля ілюмінатора видивляючись демона, що десь загуляв, безглуздо. Гаразд би це був будинок з великими вікнами.

І взагалі, довго вони на цьому кораблі сидітимуть? Капітан збирався перебірку у трюмі ремонтувати, навіть склад для свого вантажу знайшов. Але щось не ремонтує. І пасажирів не виганяє шукати тимчасове житло. Натомість прах батька рятувати ходить.

Дивний він.

***

Келен довів дівчину до корабля і подався до храму. Туди краще йти рано-вранці. Коли людей мало. Тим більше, цього разу його покликали. Може навіть хтось зустріне, і не доведеться стирчати пів дня у залі. Може, навіть той білобрисий вітер.

З вітром капітанові не хотілося зустрічатися. Але хто його питатиме?

У храмі на нього явно не чекали. Дрібна дитина незрозумілої статі похмуро шкрябала мітлою біля стіни. Не сходячи з місця і відчайдушно позіхаючи.

Келен озирнувся, знизав плечима і пішов до протилежної від дитини стіни. Притулився до неї плечем, маючи намір поспати, і кудись провалився.

— Морська черепаха! — пробурмотів, сівши на підлогу.

За спиною почувся смішок, схожий на шелест вітру в листі.

Вітер. Знайомий білобрисий вітер. Один із синів Матері ураганів.

— Що далі? — спитав Келен.

— Все, — посміхнувся блондин. — Ти смиренно прийшов, отже, все. Можеш радувати свою гідну людину. Скоро йому почне щастити. Щойно принесеш клятву.

— Так просто? — не повірив капітан.

— А хто тебе знає… Хоча знаємо, знаємо. А ти знаєш, що можна принести тимчасову клятву? Комусь. Навіть звичайнісінькій людині. Навіть дівчині, яка потрапила в біду.

— Дівчині, що потрапила в біду?

Не подобалися Келену такі натяки. Хто там у біду потрапить? Ненормальна тінь, що любить екстремальний одяг? Навряд чи. На незнайомих дівчат натякати не стануть. А знайомих у нього тут небагато.

— Що з нею станеться?

— Нічого. Але й станеться теж. Обов'язково. Ти краще слухай про тимчасові клятви. Ніхто інший тобі не розповість.

Келен, котрий мав намір встати і бігти на допомогу своїй помічниці, слухняно сів. Якщо цей гад вирішив щось розповісти, воно обов'язково знадобиться. Навіть найдурніший бог не буде ділитися знаннями просто так.

— Тимчасову клятву легко принести. Втім, і постійну не складніше, — посміхнувся вітер. — Різниця в тому, що для тимчасової ставлять умову, після якої вона перестане діяти.

— Умова ...

— Наприклад… служитиму, доки не зійде сонце. Або до першого шторму. Або ... — Бог усміхнувся, широко і неприємно. — Поки одна приємна маленька обдарована не розбудить свого чоловіка.

— Що?! — не повірив своїм вухам Келен.

Що за нісенітниця? Як цей нелюд повинен заснути, щоб для його пробудження знадобилося дароване везіння?

— Що з ним станеться?

Дівчисько ж його не покине. Будитиме. А один служитель зараз дуже їй зобов'язаний. Має борг. І він його віддасть, навіть якщо дівчина про цей борг не знає.

— Я не можу сказати. Вона має сама знайти відповідь, — знову посміхнувся бог. — Тепер іди, тобі час.

І легенько штовхнув Келена. Але він від цього поштовху пролетів крізь стіну і ковзав по підлозі на колінах.

— Зараза! — лайнувся капітан, підвівся на ноги і, не звертаючи уваги на забруднені штани, побіг геть із храму.

Начхати, що тут не можна бігати. Вибачать, якщо взагалі увагу звернуть. А на кораблі панікуюча дівчина. Напевно, панікуюча. Дівчина від якої щось потрібне богам. Настільки потрібне, що вони допомогли комусь приспати нелюда, здатного захистити її від будь-кого. Навіть від тих самих богів.

Загірські нелюди богів взагалі не боялися. Напевно, через те, що самі були чимось схожі на них. Келен це відчував, але зрозуміти, чим саме, не міг.

До корабля Келен не добіг. Зустрілася на півдорозі дивна хода. Попереду величезний чоловік з тілом, замотаним у тканину на руках. За ним дві жінки, що підвивають і притискаються одна до одної. Слідом ще один чоловік, відчутно злий, тягне за руку бліду до синяви дівчинку. Простоволосу, босу та одягнену в домашню сукню.

І все б нічого. Мало які божевільні по місту блукають. Якби не довге, не по людськи біле пасмо, що звисало з-під тканини до самої землі.

— Морська черепаха, — майже простогнав Келен. Не те, щоб він збирався встигнути та запобігти. Але зустріти цю ходу якось занадто. Немов один дрібний божок спеціально підгадав.

Видихнувши, капітан пішов до ходи, спробував зазирнути в тканинний пакунок, але нічого крім того самого знайомо-білого волосся не побачив. Після чого ледь ухилився від стусана.

— Ви куди мого пасажира тягнете?! — заволав швидше від несподіванки, ніж від великого розуму.

Тягти пасажира відразу перестали. Його впустили. А бліда дівчина завила, як плакальниця на похороні.