розділ 43

Потайні ходи Келен добре вивчив свого часу. Але власники острова чомусь вирішили змінити свої спальні. В одній була жінка. В іншій спала дитина. Бігати палацом, розшукуючи потрібні кімнати, було б дуже безглуздо. Спіймати когось і спитати ще дурніше. Це колись він був нічим не примітним невисоким негарним хлопцем. Зараз майже потвора, але потвора, в якій горить вогонь, і запам'ятати його легко. А вбивати випадкову людину через те, що колись зробив дурість? Негідне воно.

Келен зупинився, заплющив очі і почав слухати. Мелодію він почув лише на дванадцятому вдиху, зовсім тиху, але тягнучу за собою.

Туди.

Старшого власника служитель знайшов у колишній лабораторії палацового мага. Ця кімната була захищена краще за будь-яку іншу — експериментувати колишній власник кімнати любив. Якщо вірити чуткам, це його й убило. А там хто знає, маг теж був чесною людиною і досить наївною, попри свій вік. Такі люди молодим власникам не подобалися. А отрута і на магів теж діє.

Прохід відкрився з другої спроби. Мабуть, амулет, що замикає, теж майже розрядився. Чи новий палацовий маг нездатний виявити ці амулети в камені, чи вважає за потрібне робити тільки те, про що просять.

— Сховався, — прошепотів Келен заходячи.

Його почули. Темна постать схопилася з ліжка і метнулася до дверей, хрипко звучи варту. Спіткнулася об щось, падаючи, схопилася за щільну тканину, що ховала вікна, і яскраво спалахнула разом із завісою.

У двері стукали, питали чи все гаразд, а Келен ошелешено дивився на попіл, що обсипався вздовж вікон. Напевно, старший власник дуже за своє життя боявся і довіряв міським магам не більше ніж палацовому. Ось і вирішив зв'язатися з якимось недоучкою, що ризикнув створити таку пастку, не вміючи замикати її на господаря.

Безглуздо так. І саме цю людину один молодик вважав гідною свого служіння? Ідіот.

По дверях почали чимось ритмічно бити, і Келен повернувся в потайний хід. Тепер треба було поспішати, доки хтось не вирішив покликати молодшого власника. Або привітати з тим, що тепер він єдиний. Раптом віддячить за таку звістку.

Він знайшовся в колишній спальні того ж мага, захищеній не набагато гірше за лабораторію. І знав про подвійні стіни палацу, бо перша пастка була біля проходу, що відкрився. Банальна натягнута мотузка, яку служитель помітив через те, що вона вібрувала разом із мелодією, що звучала для Келена, все голосніше.

А ще в кімнаті немилосердно рипіла підлога.

І молодший власник не довіряв варті. Він схопився з ліжка одягненим, схопив арбалет і, нікого не звучи, вистрілив, потрапивши у стіну. Одразу ж кинув непотрібну зброю та виставив перед собою меч.

— Скільки він заплатив тобі?! — грізно спитав, роздивившись Келена. — Я заплачу більше!

Теж нерозумно. Чесного вбивцю неможливо перекупити. Тільки ця людина вірить у чесних убивць не більше, ніж у чесних стражників.

Кожен живе у тому світі, який для себе створив.

— Одну зраду, — сказав служитель, щиро бажаючи, щоб ця нікчема померла сама. — Як і ти. Зрадники нечесні та недостойні, від них необхідно піти, але і після цього не можна почати служити комусь іншому. Служіння не буде закінчено. Навіть якщо не пощастило присягнути негіднику, а інший справді гідний допомоги богів у його справах. Тому я прийшов виконати клятву. Тільки смерть може нас розлучити.

І посміхнувся. Вишкірився, як і належить бродячому псові при зустрічі з колишніми господарями, які намагалися його вбити.

Власник мовчки кинувся вперед. Він за минулі роки навчився володіти мечем. Трохи. Його вміння вистачило на чотири удари. І служитель отримав свою свободу, сповна розплатившись із дурістю. Більше він їй нічого не винен.

***

— А де глек? — спитала дівчинка, мерзлякувато обіймаючи себе за плечі.

Туман повільно повз між скелями, а небо посвітлішало. Скоро світанок. Потрібно поспішити.

— Не знайшов, — сумно сказав Келен. — Його там немає. Сподіваюся, хтось із старих слуг розвіяв попіл над морем. Батько був би радий.

Вона кивнула, сумно посміхнулася і далі розпитувати не стала. Хоча служитель міг би присягнути, що не повірила. Мабуть, із самого початку не повірила. Просто вирішила допомогти, через всі ті неприємності, які йому завдав її щур. Така хороша дівчинка.

— Пішли, прекрасна, поки тебе не почали шукати.

Шлях назад здавався довгим-довгим і марним. Музика знову затихла, сховалась у морських глибинах.

Хвилі билися об скелі. Шепотіли і звали. А ще насміхалися та пояснювали.

Ти думаєш, що все скінчилося? Що винні лише вони? Ти винен не менше, ніж негідні служіння власники цього жалюгідного клаптика суші. Ти винний. Ти так поспішав комусь вручити свою честь. Обміняти свою на чужу. Занадто поспішав. Ти не встиг задуматися про те, що можеш віддати її і отримати порожнечу. Ти не хотів думати та обирати. Ти просто хотів спокою. Визначення. Бути комусь потрібнішим приємніше, ніж залишатися вільним. І ти повівся як пес, що виляє хвостом господареві тільки за те, що він помітив його цуценям. Псу все одно, який його господар. А значить — ти заслужив на те, що отримав, що сам вибрав. Якщо поводиться як пес, нема чого дивуватися, що до тебе не ставляться як до людини.

— Що тепер? — тихенько запитав Келен, дивлячись у спину дівчини, що крокувала попереду.

— Іди до храму, — втомлено прошепотіло море. — Світла богиня добра, може, вона побаче в тобі людину.