розділ 42

— Капітан Келен! — дівчина тупцювала поруч із великою скринею і посміхалася. Винувато посміхалася. Схоже, притягла на корабель черговий сувенір, який не вміщується в каюту, і тепер проситиме про місце у трюмі. Там таких сувенірів було вже три. Череп величезної ящірки, яку їй продали як голову дракона. Чорна скриня, яку купила тільки через те, що ніхто не міг її відкрити. І комод. Звичайний комод. Такі можна придбати у будь-якому місті, але їй захотілося саме цей. А головне, там більше не було кошлатого щура, за що капітан був вдячний коту.

— Що цього разу? — спитав Келен, згадавши, що запросив її на свій корабель. Сам. Та й сахатися від дівчат негідно чоловіка. Навіть від дівчат які стягують на корабель всякий мотлох.

— Орган, — таємниче прошепотіло дівчисько.

— Що?!

— Орган. Точніше, мініатюрний орган. Я його в магічній лавці купила.

— Мініатюрний орган? — здивувався капітан. Досі мініатюрних органів, здатних поміститися в коробку, він не зустрічав. Бувають чудеса.

— Поки що мініатюрний. Через дванадцять днів потрібно підзарядити амулети, що зменшують, інакше стане великим. Але з цим я сама впораюся. Ілієн мене вчив, це майже те саме, що й з погоничем вітрів.

— Ага, — сказав дещо приголомшений Келен. — Навіщо він вам?

Дівча посміхнулася. Світло, як сонечко. І одразу погарнішала. Бачили б її зараз дурепи, які не розуміють, що в ній розгледів її красень-супутник, напевно здивувалися б метаморфозі.

— Він звучить як орган у Морському храмі, його спеціально налаштовували. А туди жінок не пускають, хоч так послухаю.

Келен мало не шарахнувся. Треба ж, ніби хтось його думки підслухав. Чи боги на щось натякають? Цікаво, на що? На те, що дівчину треба обов'язково взяти із собою? Чи, навпаки, не можна брати в жодному разі? Хто б підказав?

Орган опустили до трюму. Супутник дівчини так і не повернувся. Мабуть, не встиг вирішити свої проблеми. День пролетів швидко та непомітно. А вночі знову приснився храм. Чомусь там не було тих, хто закликав. Загалом нікого не було. А музика все одно звучала, змушуючи вібрувати скелю. Підштовхуючи Келена, спрямовуючи та переконуючи.

Зараз.

Цієї ночі.

Супутник дівчини одну її не відпустить, ув'яжеться слідом. А він там потрібний найменше. Він одразу все зрозуміє. Диво, що цієї ночі його не буде. Цікаво, чому?

Без дівчини не впоратися. Потрібен маг, будь-який. Навіть такий, що тільки-но почав вчитися, краще, ніж хтось із місцевих. Місцевий може взяти гроші, а потім піти до містоправителя та заявити про спробу підкупу.

А вона почувається винною за те, що принесла на корабель міражника. Тож погодиться. Хороша дівчина.

Так що йди.

Зараз.

Іншого шансу не буде.

І Келен прокинувся.

Посидів трохи, почекав поки перестануть трястись руки. А потім підтягнув рукав і розмотав ланцюжок з непримітним камінчиком-краплею.

Нелюди з-за гір, дуже дивні створіння. Іноді вони приходять до тебе в будинок, штовхають, щоб розбудити, дякують за порятунок дрібного дівчиська і вручають камінчик здатний відкривати шлях. Той самий портал, який не змогли повторити маги не їхнього народу. На суші не змогли повторити. А морська брама напевно щось інше. Точно інше. Шлях відкриває той хто йде куди захоче. Ворота відчиняють тим, хто йде до людини його, що відкриває.

Цей камінчик відкриє шлях ще вісім разів. Усього їх було десять. Але перший Келен витратив абсолютно бездарно, просто хотів переконатися. Знав же, що нелюди в таких справах не брешуть. І все одно почав перевіряти. А вдругий допоміг вижити. І його не шкода.

А тепер будуть третій та четвертий. Головне, щоб дівчинка не зрозуміла, що вони пішли не лише з міста, а й із імперії. Злякається ж. Ще втече.

І піти звідти можна буде знову ж таки тільки відкривши шлях.

Попросити щастя у богів для того нелюдя, чи що?

***

— О, прекрасна, тільки ви можете мені допомогти!

Дівча підтягла ковдру до підборіддя і дивилася на Келена, що стояв навколішки перед її ліжком, з подивом. Добре, що не злякалася. Якби злякалася, він вибачився б і пішов. І будь що буде.

— Тільки ви й ніхто більше!

— Чим я можу допомогти? — розгублено спитала вона.

Келен підвівся, вклонився, як того вимагала ситуація і не відриваючи погляду від підлоги промовив.

— Викрасти прах мого батька.

— Що?!

Який приголомшений голосок.

— Мій батько служив батькові власників цих земель. Давно, я тоді ще був хлопчиськом. Їхній батько був гідним правителем. Натомість його діти недостойні. Вони взагалі не володарі. Крадії-купці були б кращі за таких сюзеренів. Раніше їх було троє, але одного вони вже отруїли.

— Свого брата? — перепитала дівчина.

— Так. Але це не важливо. Важливо, що глек із прахом мого батька зберігається у підвалі будинку негідних людей. Це кидає тінь на його честь. І на мою теж. Я мушу його звідти забрати.

— А, — сказала прекрасна і зітхнула. — Ну, добре. Тільки чим я допоможу?

— Відчините двері у скелі. Я знаю, як її відкрити, але без допомоги мага не можу це зробити.

І вона погодилася. Коли боги ведуть, все буде так, як має бути. Все вдасться. Тому служителів так цінують. У них може вийти те, що не зможе зробити ніхто інший. Вони просто відчувають, як треба чинити, щоб вийшло. Бачать правильну дорогу. Мелодія їх веде, мелодія та хвилі.

***

Переходу на острів дівчина не помітила. Як Келен і думав, у темряві вона бачила погано, амулетів у неї не було і те, що скелі стали вищими вона не зрозуміла.

— Обережно, гаразд?

Келен подав руку, і дівчина легко зісковзнула з уступу на ледве помітну стежку, що петляла між скелями. Цією стежкою портова малеча бігала після штормів на пляж збирати раковини, які можна було продати амулетникам або майстрам-різьбярам. Келен теж колись бігав за компанію. А одного разу цією ж стежкою його повів батько і показав, де знаходиться потаємний вихід із палацу.