розділ 41

План Неміни почав працювати наступного дня. Гайран Табса «випадково» надумав гуляти саме на тій вулиці, де жили нюхачі. Потім так само «випадково» згадав, що вони саме тут живуть, і подався бажати доброго ранку прекрасній сіні.

Прекрасна сіна тим часом повзала по кущах розвішуючи слідилки. І Дару, що через вікно побачив гостя на порозі, довелося козликом скакати туди ж, поки хтось інший не вирушив її шукати.

Повернутися вдалося перш, ніж слуги, які нудьгували від неробства, додумалися кидати жереб, щоб вирішити, хто піде відкривати. Поки жереб тягли Неміна встигла переодягнутися, пригладити волосся і зобразити на обличчі наївну радість.

А Дару стояв біля дверей до її кімнати — мало що, раптом дивним слугам цього будинку спаде на думку привести гостя туди ж — і міркував, що небажання працювати одних може допомогти іншим. Але працівників цих все одно доведеться звільнити.

Сходами Неміна спускалася гордо і велично. Дару ж вирішив подивитися зверху. Дивитись на напарницю було приємно. Коли вона поводиться так, жодна розумна людина не повірить у казку про нещасну сироту, у якої виявили талант тіні. Тому що сироти, що виросли на вулиці, так не поводяться. Ні, якщо вони виросли в аферисток і прикидаються аристократкою, то можуть. Якщо вони талановиті актриси і спеціально навчалися. А якщо всім розповідаєш про своє важке дитинство і вмієш виглядати так… розумні люди сумніватимуться. Навіщо воно тобі? Ніхто не чекає, що талановита сирота, яка дивом уникла всього поганого, що могло статися з дівчинкою на вулиці, поводитиметься як аристократка. Якісь дурні не здатні до цього додуматися? А їм так і треба.

Гайран Табса розумним не був. Хоча таким себе вважав. Він ввічливо привітався з Неміною, поцілував їй ручку і завів розмову про те, що якось у місто приїжджали люди, котрі представлялися нюхачами з іншого міста. А виявились вони звичайними злодіями. Так що, хай вибачить прекрасна сіна, але глава варти вважав своїм обов'язком зв'язатися з її начальством у столиці, щоб з'ясувати, хто приїхав цього разу. Нюхачі виявилися справжніми. А в прекрасної сіни виявилася така доля, що Гайран Табса тепер співчуває їй. Усі своїми силами. І йому хочеться змінити цю долю на краще. Він багатий, гарний і має чудовий будиночок, в якому така дівчина могла б не менш чудово жити. А ще він щедрий. І Неміна йому сподобалася з першого погляду, забути її не може ні на мить. І навіщо такій дівчині займатися небезпечною роботою, коли можна жити на собі втіху?

Від патоки і сиропу з гнилим солодкуватим душком, що виливалися на напарницю, Дару звело зуби і посміхався він недобре. Сам відчував, що недобре, що через його посмішку діти будуть плакати, якщо не перестане посміхатися і десь цих дітей зустріне. Ще стискалися кулаки. Так і тягло по носі дурному голові з'їздити.

А Неміна невинно плескала очима і вдавала, що не розуміє прозорих натяків.

Ні, що ви, у столиці нюхачам добре платять. Років за п'ять вона навіть будиночок купити зможе. Маленький. На чистенькій, але не багатій вулиці.

Так, у столиці їй подобається жити. Чудове місто. Особливо навесні, коли все цвіте.

Ой, що ви. Бути нюхачем добре. І цікаво. Добре, що її взяли туди. Вона навіть сподіватися не наважилася.

Прикраси? Так, вона їх любить, усі дівчата їх люблять. Особливо вона любить браслет з бірюзою та перлами, які їй подарувала одна вдова на подяку за допомогу. Неміна довела, що ця гідна жінка не вбивала свого чоловіка.

Гайран Табса не здавався, продовжував натякати. Схоже, він звик, що жінки з радістю падають у його обійми. А що, ганий, багатий, посада ще.

Неміна вперто плескала очима, чемно посміхалася і вдавала, що не розуміє чого від неї хочуть. І голова варти здався.

— Виродок! — припечатала дівчина, коли Табса нарешті пішов. — Самовпевнений виродок. Цей… Він навіть не спробував залицятися! Що йому мали про мене розповісти, щоб він прийшов із такою пропозицією?!

Дару хмикнув. Для справи та з любові до підлеглих начальство могло розповісти будь що. Але ж не спитаєш.

А може Табса сам по собі такий придурок. Котрий впевнений, що бідні та нещасні сироти дружно мріють про кар’єру утриманки. Навіть ті, які вже не відчайдушно бідні і знайшли роботу, яка і захищає, і гроші приносить, і якусь, але повагу.

Але настрій він Неміні зіпсував. А коли в неї поганий настрій, їй хочеться працювати.

***

Ілієн таки відчував себе винним. А вибачатися він умів. Не словами. Він покращував зіпсований настрій.

Здавалося б, що тут такого? Походити босоніж по прибою, велично ігноруючи приголомшені погляди рибалок з вудками. Ну, так, вода холодна. Але ж на вулиці спекотно. Потім поблукати містом, знайти якусь кав’ярню мерзенного вигляду, в якій Снігурчин братик щось унюхав, і сидіти в ній не менше години розпиваючи терпку настоянку синюватого кольору. І розмовляти. Перестрибуючи з теми на тему.

А потім стояти на скелі над морем і спостерігати за хвилями, і за птахами, що полюють на рибу.

А ось у магазинчик дівчина вирішила зайти сама. Просто стало цікаво. Замість вивіски над дверима висіли потріскані гітари та віолончелі, а всередині хтось грав, здається, на скрипці. Тиха сумна мелодія. Хочеться сісти та слухати.

У крамничці були музичні інструменти. Ціла купа. Різних. Одні блищали металом. Інші пахли деревом та лаком. Марина з подивом виявила челесту, чи щось схоже на неї, з відкритою кришкою. Хуліганисто озирнувшись на юнака, що дрімав біля столу, поруч із музичною скринькою гігантських габаритів, подумала, що це напевно не скринька, це музична скриня. Хлопець на відвідувачів уваги не звертав і дівчина помацала пальцем металеву пластину. Потім молоточок. І знову здивувалася. Ну як це поєднання може звучати кришталевими дзвіночками?

Юнак все ще спав. Марина зітхнула, набралася хоробрості і спробувала зіграти мелодію із «Лускунчика». Звичайно нічого не вийшло. Натомість юнак нарешті помітив, що хтось прийшов.