розділ 39

Незважаючи на сподівання Марини, Ілієн про похід до бездонної прірви не забув. І місцеві мешканки, які продовжували ходити причалом, як лисиці біля курника, його не зупинили. Він пройшов повз дівчат, наче їх не було. З таким виразом обличчя, що його не посміли покликати.

Марина відчула себе вагончиком від дитячого поїзда на буксирі у криголама, справжнього. Залишилось зрозуміти, як вагончик туди занесло. Напевно, хтось пожартував.

Йти до прірви було далеко, але Ілієна подібні труднощі не зупиняли. Тим паче він там уже бував.

Вирушили вони на пляж. Демон дорогою зламав гілку, якою намалював на піску загадкові символи та відкрив шлях. А привів цей шлях не на край прірви, як сподівалася дівчина, яка вирішила закатати істерику і переконати Ілієна, що боїться висоти. Не стане ж він пхати її в прірву насильно. Марина дуже на це сподівалася.

Даремно, як виявилося. Влаштовувати істерики було пізно.

— Що це, — пискнула Марина, чіпляючись за руку демона.

— Прірва.

— Прірва? — не повірила дівчина.

Прірви вона уявляла інакше. Вони мають бити великими, або хоча б довгими. Можна навіть із річкою на дні. А це… То була яма! Глибока, кругла з вертикальними стінами. Для колодязя воно завелике, але загалом дуже нагадує. Ще й під ногами щось хлюпає. Що саме Марина не бачила. Ноги до середини ікри тонули в тумані. І було дуже страшно.

— Ілієне, давай підемо звідси, — попросила, борючись із бажанням залізти демону на голову. У тумані, напевно, щось ховалося. Щось страшне.

— Не бійся, — посміхнувся гадючий Снігурчин братик. — Вони близько. Зараз наловимо і підемо.

— Близько?! Нижчі демони?

У ямі не так багато місця, щоб говорити про далеко-близько.

— Туман піднімається. Значить відчули та йдуть. Тут розрив. Маленький.

— О! — сказала Марина, намагаючись не стукати зубами.

Туман справді підіймався. Холодний, бридкий.

— Замри! — наказав Ілієн, коли гидота піднялася до колін, і стрибнув уперед.

Марина мало не сіла. Ілієн, не зважаючи на неї, веселим козликом скакав навколо здуття на тумані. Розмахував руками. Плескав, тупав. Волосся підскакувало, било по спині. І в цілому, він був схожий на шамана, що об'ївся мухоморів.

Марина обняла себе за плечі і тихо клацала зубами.

Вона не розуміла навіщо Ілієн її сюди притяг. Невже думав, що без присутності обраниці не впорається з нижчим демоном, який навіть не встиг пролізти через свій розрив? Нісенітниця якась. Може і їй пострибати, подригати ногами, як дівчата з помпонами на баскетболі, покричати якусь віршовану дурню? Щоб хоч якесь виправдання було. А то стоїть, як стовп у чистому полі.

Ілієна хотілося відтягати за волосся. Таке собі жіноче бажання. Заодно й зігріється, бо в ямі дуже холодно, промозкло.

А ще більше хотілося зникнути звідси. Або краще взагалі не з'являтись.

— Готово! — радісно закричав Ілієн, піднявши над головою браслет. — Тепер біжимо!

Веселий такий, гад!

Демон схопив Марину за руку, махнув перед собою мечем, розрізаючи туман. І він почав розповзатися, як живий, оголюючи суміш білих камінців та чорного бруду. Гарно так. Немов зоряне небо.

Ілієн, кінчиком меча, намалював чергову абстракцію, відкриваючи шлях, і вони нарешті опинилися поза ямою. Жаль, що не в місті. У місті добре, незважаючи на носатих красунь. А тут поле в ковдобинах, тепер доведеться по ньому йти. Не менше кілометра, якщо Марина не помилилася, дивлячись на далекі будинки.

— Ілієн, навіщо я тобі в тій ямі знадобилася? Ти вирішив мою сміливість потренувати? То знай, не допомогло! Там було дуже страшно. Моторошно! Наче я героїня жахів і шансів вижити у мене немає. Бо не головна героїня.

Снігурчин братик обійняв за плечі і притис до себе.

— Не бійся, — прошепотів у вухо. — Я поруч. І твій браслет тепер закінчено. Увечері поясню, як ним користуватися. Головне не забувати малювати навколо себе захисне коло.

— Ілієн, я тобі навіщо знадобилася в тій ямі?! Чи ти вважаєш, що залишатись на кораблі мені небезпечніше? Та кому я там потрібна? Ілієн?

Демон притис до себе ще щільніше. Заспокоює? Чи… відволікає? Чому він не пояснює? Чи не знає що сказати, чи вважає, що сказане їй не сподобається ще більше, ніж перебування в ямі з туманом?

— Ілієн, ти без мене не міг обійтися, так? Використовував як приманку? На тебе б вони не клюнули, як на Денеєна, тобі знадобилася магічка-початківець, яка не вміє ховати свій вітер, так?! Я образилася на тебе, зрозумів?

— Тобі там нічого не загрожувало, — сказав демон. — А браслет був потрібен. Якщо поряд противники набагато сильніші за тебе, малюй коло і випускай демонів. Тільки руку не забудь виставити за межі кола. І поки противники та нижчі демони з'ясовують хто сильніший, відлітай.

— Я не вмію літати!

— Навчишся, — легко пообіцяв демон. — У мене погане передчуття. Мене може не бути поряд. І я хочу, щоб тобі було чим захищатися.

Марина зітхнула. Сердитись на нього знову не виходить. Він щиро намагається допомогти. Як уміє. А допомагає Ілієн дивно. Згадати лише, як допомагав молодшому братові. Особливо з чого почав. Навіть з огляду на те, що рука потім відросла, дозволяти її рубати, тільки тому, що молодшому хочеться у вигнання…

— Гаразд, — змирилася дівчина. — Тільки пообіцяй мені, що наступного разу, перш ніж щось робити з моєю участю, розкажеш мені, що саме, як і для чого.

Ілієн усміхнувся і пообіцяв. Снігурчин братик.

Чомусь Марині здавалося, що обіцянку він зможе оминути. Було б бажання. Іноді чоловіки, захисники, сміливі та надійні дуже дратують. Саме своїми хорошими якостями. Коли починають захищати від усього поспіль, не питаючи і не радячись. Тому що не впевнені, що об'єкт захисту погодиться. Ідуть легким шляхом.

А потім дивуються, що жінка, яку захищають, чимось незадоволена.

Гади!

Але Ілієн, це Ілієн. Його не переробиш. Дорослі люди взагалі не змінюються. Вони можуть вдавати. Можуть наступити собі на горло та стримуватися. Можуть навіть повірити, що змінились. Але справжня суть все одно спливе. У самий невідповідний момент.