розділ 36

— Десь тут, десь тут, — бурмотіла Неміна.

Вона йшла вздовж невисокої огорожі і розсіяно дивилася на храмовий двір. Дару тягся слідом. Сам храм разом зі своїм двором знаходився на нижній вулиці. Сусідували з ним гостьові будинки, магазинчики, кілька борделів. Чесні городяни не селилися на нижніх вулицях, під час штормів їх часто заливає. Це храму нічого, у нього божественний захист. А ось дівчата полегшеної поведінки, після кожного більш-менш сильного шторму озброюються ганчірками, відрами і займаються прибиранням. Мандрівників, здатних оселитись у гостьових будинках на нижній вулиці, городянам було не шкода. А магазинчики стояли на палях, і продавалися там різні недорогі дрібнички та сувеніри, все тим же мандрівникам, яких не шкода.

— Десь тут…

Неміна зупинилася так різко, що задуманий напарник у неї врізався.

— Ось! Ми житимемо тут! — порадувала його дівчина і пішла до жовтого двоповерхового будинку, що стояв особняком на верхній вулиці навпроти храму.

Дару зітхнув і пішов слідом. Він слабо уявляв, як Неміна вмовлятиме господарів пустити пожити парочку нюхачів зі столиці.

А вмовляти нікого не довелося.

Неміна побарабанила трохи по воротах. Послухала гавкіт собаки. Ще постукала. Коли ліва стулка, нарешті, відкрилася, дівчина представилася людині, що визирнула, тицьнула йому під ніс круглу висюльку на ланцюжку і приїжджих нюхачів впустили.

— Це будинок друга мого батька, — пояснювала Неміна, коли вони йшли по доріжці повз клумби до ганку. — Він тут не часто мешкає. Так, приїжджає зрідка. Але коли дізнався, куди я вирушаю, дозволив пожити тут і слуг попередив, щоб чекали.

— О, — сказав Дару.

Добре мати батька, у якого такі друзі. Ще й вид із вікон будинку на той самий храм, який впізнала Еллан. Значить, і її тримали десь недалеко. Варто поспостерігати за сусідами.

— Взагалі, хороший будинок. Я тут була один раз у дитинстві. Не розумію, чому його вважають проклятим?

— Проклятим?! — спіткнувся Дару.

— Так, — безтурботно підтвердила Неміна. — Нісенітниця якась.

Дару прокляття нісенітницею не вважав, особливо якщо проклинала відьма. Але напарниці напевно видніше. Може, це просто чутки.

Взагалі, будинок був гарний. Дару б також від такого не відмовився. Невеликий, уваги не привертає. А всередині просторий хол із сходами на другий поверх, котрі вели в різні боки. Прохолодно. Пахне чимось приємним.

На другому поверсі був коридор із дверима по обидва боки. Мовчазний слуга провів гостей праворуч коридором і вказав на двоє останніх дверей. Мовляв, вибирайте гості дорогі, а я маю справи. Неміна на таке поводження тільки хмикнула і перша обрала собі кімнату.

Кімната Дару сподобалася набагато менше ніж будинок загалом. Біднувата, як у готельному дворі для купців середньої руки. Низьке і досить вузьке ліжко. Комод. Скриня. І шафа з відвислими дверима. Навіть фіранок немає. Втім, перебирати харчами Дару не збирався. Платити за це добро йому не доведеться, тож…

Закинувши речі, не виймаючи з сумки, в скриню він зібрав листки, на яких намагався креслити схеми маршрутів зниклих дівчат, і пішов у хол. Там краще.

Було.

Поки не з'явилися хихикаючі дівчата, які вдавали, що витирають пил. Дару зітхнув, трохи подумав і подався шукати чорний вихід. Якщо він щось розуміє в таких будинках, з іншого боку будинку, крім цього виходу, має бути сад. Або хоча б двір із криницею.

Дару пройшов під лівими сходами і опинився на кухні. На якій смерділо чимось пригорілим. Смикнувши плечем, хлопець пішов до правих. Відчинив двері і мало не отримав по голові мітлою. Комірка там була простора, але хтось примудрився закласти її мотлохом до стелі. Довелося йти на кухню. Повз величезні каструлі, що смерділи кислятиною, і хлопчика, що спав з сокирою в обіймах. Повз цебро, над яким вилися мухи, і брудного столу, за яким сиділи неохайні особи. Схоже працівники цієї кухні.

Дару одразу перехотілося їсти те, що вони приготують. І подумалося, що чутки про прокляття з'явилися через те, що кухонні працівники травили гостей своїм куховарством. Одному щось несвіже, іншому недоварене, третьому приготоване з того, що забули викинути торік. Ось вам і прокляття.

Втім, це не його справа. Хочуть, хай травлять. А він не гордий, поїсть у харчевні. Там охайніше буде.

За кухнею виявився короткий коридорчик, а за ним шуканий сад. З альтанкою та крихітним ставком. Що не могло не радувати.

***

Плити в одязі було важко та незручно. Келен гріб, проклинав богів з їхніми жартами, зникаючі балкони, куртки з товстого сукна і чоботи, які намагалися потягнути на дно. Чоботи дратували найбільше. Він би їх давно скинув, так ні, начепив ті, халяви яких затягувалися ремінцями та пряжками. Цілою купою цих проклятих ремінців та пряжок. Від куртки нажаль позбуватися було не можна. Через ґудзики перетворені одним знайомим обдарованим на артефакти останнього шансу. Що ці артефакти роблять навіть сам обдарований не знав. Вони мали допомогти. Якось. Коли нічого іншого допомогти вже не могло.

Коли Келен доплив до Зеленого мису, де нарешті можна було вибратися на берег, йому хотілося вбити когось. Неважливо, кого. Аби привід дав. Напевно, це бажання було написане на обличчі. Тому що зустрінуті дорогою люди обходили його широкою дугою і з кам'яними обличчями.

А ось на команду його фізіономія враження не справила. Кок взагалі розреготався і порівняв із обскубаним курчам, що настрій Келену не покращило. У такому настрої хочеться щось зробити. Щось таке, щоб світ здригнувся і присягнув більше цій людині не шкодити. І якби не обов'язок, він би пішов і...

Що «і» капітан вигадати не встиг. Бо зрозумів.

— Ах ти ж… — злість пропала майже миттєво.

Боги. До них приходиш по пораду, а вони тобі дають випробування. Цілковито ідіотське випробування. Не високої ж про нього думки, якщо змогли припустити, що він розлютившись піде бити і трощити наплювавши на те, що пообіцяв доглянути і допомогти.