розділ 35

Цю саму собі дану обіцянку капітан Келен дотримав. Вранці він прокинувся, пристойно одягнувся і подався до храму. Не дуже розуміючи навіщо. Якщо боги приходять уві сні, навряд чи вони прийдуть і в храмі. Але він відчував, що так правильно.

Місто ні краплі не змінилося з тих часів, коли батько привозив його сюди перевіряти здібності, ростити силу, а потім ставати служителем. Ті ж гордовиті чоловіки, які найчастіше нічого з себе не представляли, і жінки, у вічному пошуку гідного коханця. Із чоловіками цим жінкам щастило не часто. Втім, що виховують, то й зростає. А якщо хлопчику з народження твердити, що він кращий за всіх інших лише тому, що належить до обраного народу, навіщо потім дивуватися, що цей хлопчик чекає, що зараз на нього все звалиться саме?

Інородців у Верьєні не те щоб не любили. Просто воліли не ріднитися з ними. І якщо дружину не з народу морських людей сприймали спокійно, особливо якщо вона принесла у сім'ю гроші, то чоловіка могли і не пробачити. Проганяли нещасних дівчат разом із чоловіками. Років сто тому навіть власника земель мало камінням не закидали, бо дозволив дочці стати дружиною іноземця.

Капітан Келен пройшов повз паркани купецького кварталу. Повз склади та сади Зеленого мису. І вийшов до храмової скелі. Тут, з боку суші, Морський храм був непоказний і нецікавий. Дорога пірнає під просту арку без прикрас. З боків арки два кам'яні стовпи з мідними чашами вгорі. На свята в них запалюють вогонь. Але зараз вони порожні. А за аркою вхід у храм, схожий на природну печеру, якої не торкалися руки людини.

Чоловік зупинився. Глибоко вдихнув. Усміхнувся чайці, адже чайки приносять удачу, і ступив під арку. Кажуть, якщо під неї посміє зайти хтось бажаючий зла місту, арка в ту ж мить обрушиться. За всю історію її існування цього жодного разу не сталося. Напевно, охочі зла не ризикували ходити до храму. Келен би точно не пішов.

Орган сьогодні мовчав. Зате кроки були гучними, відбивалися від стін гулкою луною і, здавалося, трясли всю скелю. Келен придушив бажання крокувати тихіше та обережніше.

— Що привело мандрівника… О!

Капітан обернувся і побачив невисокого чоловіка. Блондина, ще й синьоокого.

— Не знаю, — зізнався Келен. — Відчуваю, що треба.

— Ходімо! — махнув рукою блондин і кудись бадьоро попрямував.

Капітан знизав плечима і пішов слідом. А коли переступав поріжок між круглою залою і якимсь проходом заграв орган. І серце завмерло. Мелодія була та сама.

— Поспішай! — наказав блондин на мить зупинившись.

І Келен поспішив. Музика його гнала краще за окрики. Навіть неважливо, куди він прийде. Аби подалі від органу.

Кімната, куди привели капітана, була йому знайома. Одна з тих, що він бачив уві сні. Обшарпана, зовсім недоречна у храмі. Розсохлий стіл. Тяжкий табурет і гарне крісло.

— Сідай. Чекай, — наказав блондин і зник, наче привид.

Келен слухняно сів на табуретку і почав чекати. Довго чекав. Цілу вічність. А потім задрімав.

— Прокинься! — закричали просто у вухо.

Капітан підскочив і впав з табуретки. Озирнувся.

— Зрозумів? — невдоволено спитав невисокий блондин, що встиг повернутися.

— Що? — нічого не зрозумів Келен.

— Хлопчик! — припечатав блондин. — Якщо ухвалив рішення, не чекай, що тобі допомагатимуть. Про допомогу слід просити перш, ніж щось вирішувати!

Капітан тільки моргнув. Потім зібрався з думками.

— Я не прошу допомоги, просто…

— Просто ти нарешті знайшов гідне служіння? І що? Багато часу минуло? Чи міг би ти почекати?

— Міг, — сказав Келен.

Блондин глянув на нього скептично. Чогось він, мабуть, не розумів. І підказувати йому не стануть.

Але якщо подумати.

— Не міг! — вирішив капітан. — Якби я чекав, я його не зустрів би. Я там, де зійшлися наші дороги, опинився, насамперед, через те, що вибрав невідповідних людей для служіння.

— Розумнієш, — усміхнувся блондин.

— То я правильно зробив?

Келен був упевнений, що неправильно. Але мало що? Може, зараз розкажуть про нитки долі, яка веде туди, куди має привести. Щоправда, храм для таких оповідань невідповідний.

— Неправильно! — припечатав блондин. — Але ти думаєш, на твоєму шляху не трапився би інший гідний? Ні, поспішають вони. Бояться постаріти. Хлопчаки! А потім виправляють накоєне!

— То я не єдиний? — підбадьорився Келен.

Ой, дурню, чого радіє…

— Не твоя справа!

— Але ж я правильно роблю?

— А хто тебе знає? Лише ти сам! Подумай, чим ти займаєшся і для чого.

— Подумати?

— Подумай!

Капітан Келен глибоко вдихнув. Блондин його дратував. Хотілося встати і врізати йому по фізіономії.

Подумати…

І чим він займається? Спочатку рубав вузли. Рубав. Тому що хотілося помститися, а потім...

— Я мстився, — сказав Келен.

— Допомогло? — співчутливо поцікавився блондин.

— Ні! Точніше, допомогло, тільки не так. Я зрозумів…

— Зрозумів! Хлопчик! Давно мав зрозуміти. Правильно те, що приносить спокій та задоволеність собою. Служителі мають заспокоювати шторми, а не починати їх. Запам'ятай!

— Запам'ятаю.

— Тепер геть звідси! І не смій приходити, доки свій ураган не заспокоїш! Ти розгойдуєш храм. А він висить на скелі.

Келен ще раз вдихнув, підвівся і пішов. Начебто в той бік, з якого прийшов до кімнати. Та там і не було іншого виходу. А от прийшов він чомусь не в круглу залу, а на балкончик, за яким було тільки море.

Знову вдихнувши, і намагаючись заспокоїтись, капітан розвернувся і виявив, що коридор кудись зник. Перед ним була скеля.

— Що за зараза? — спитав капітан і балкон теж зник.