розділ 33

Зі складу демонської контрабанди Марина та Ілієн пішли ближче до обіду. Дівчині хотілося їсти та пити. Снігурчин братик поплескував по долоні залізякою, схожою на мініатюрний лом.

Загалом, господар громадського харчувального закладу, до якого вони зайшли, чомусь не зрадів клієнтам. Зблід і почав коситися у бік вишибали. Ілієн лише посміхнувся. Багатообіцяюче. А потім зробив замовлення та повів обраницю до столу біля стіни. Усадив, поклав перед собою залізку і дістав із кишені рубіни.

Як на зло, прямо навпроти Марини сиділа чергова місцева красуня з видатним носом. І їжу не несли. І взагалі, настрій псувався стрімко. Отак і стають тітками з кислими фізіономіями.

— Так, — сказав Ілієн.

— А? — відвернулася Марина від аборигенки, якій хотілося побажати зламати ногу, щоб хоч кульгала. Щоправда, і це їй, напевно, тільки шарму додасть.

Демон поклав з обох боків від залізяки рубіни і накрив цей натюрморт долонею. Дівчина застигла з широко розплющеними очима, боячись щось упустити. Можна подумати, якщо не проґавить, сама навчиться робити гарні речі. Прикраси та амулети в одній особі.

Ілієн підняв долоню. Рубіни і залізяка, як приклеєні, злетіли над столом і зависли посередині між стільницею та долонею. А потім метал потік, обплітаючи камінці, малюючи на них листочки та гілочки, сплітаючись у гарний браслет. Ще один браслет. На цей раз схожий на зламану гілочку з парою темно-червоних ягід.

— І що це таке? — недовірливо спитала Марина, ховаючи руки під стіл.

Відповісти Ілієн не встиг. На нього налетів ураган у жіночому обличчі.

— Майстер! — в екстазі простогнав ураган, навалившись демонові на плече грудьми розміру четвертого, не менше. — Майстер, я в захопленні! Ви берете замовлення?

Запитано було таким тоном, що останній ідіот зрозумів би, що відмови не приймуть.

Ілієн тільки хмикнув і спробував відсунути від себе жінку. На подив Марини, йому це не вдалося. Власниця шикарних грудей перетекла з однієї пози в іншу і притулилася до Ілієна ще щільніше.

Марина хихикнула. У Ілієна був такий цікавий вираз обличчя.

— Майстер, тільки ви мені можете допомогти! — напирала дама. — Лише ви!

За подальшою виставою Марина спостерігала із задоволенням. Ілієн намагався ввічливо і зрозуміло пояснити, що нічого на замовлення не робить. Власниця шикарних грудей — що вона без його допомоги прямо тут візьме та загине. Зрештою, вона так його дістала, що демон відштовхнув стіл, схопив Марину за руку і потяг на вулицю. Дівчина кинулася слідом і не одна вона. Загалом, це було схоже на собаче весілля. Попереду біловолосий демон, за ним штовхаючи одна одну і обіцяючи незліченне багатство демону мчать чорняві красуні. Що в цій процесії робила Марина, вона гадки не мала. Але було весело.

Так вони й дійшли до «Воронячих крил», насмішивши ще й капітана Келена. Бігти на корабель дамочки чомусь не наважилися. Постояли трохи та розійшлися. А через зовсім небагато часу до «Воронячих крил» прийшли представники дівчат, які бажають придбати прикрасу, створену нелюдем. І пояснювати їм, що Ілієн ніякими прикрасами не торгує, було марно. А навіщо він тоді приїхав? Звісно ж, щоб торгувати.

У такій обстановці про браслет із рубінами Марина згадала лише ближче до вечора.

Ілієн глянув на неї сумно і втомлено.

— Потім, — сказав демон. — Нам слід піти до місцевої пам'ятки. Вони її називають Бездонною прірвою. Але насправді дно там є і на дні є нижчі демони. Без них подарунок буде неповним.

— Подарунок? — перепитала Марина.

Він збирається подарувати окрім браслета ще й різних страшилищ? Дівчина якось слабо уявляла, що з ними робитиме. Допустимо, вони підкоряться рубінам і виконуватимуть накази господині. Захищати її, на руках через калюжі переносити, на собак гарчати, щоб не гавкали. Але як вона при цьому виглядатиме? У кращому випадку, як господиня пересувної кунсткамери. У гіршому — приймуть за королеву нижчих демонів, звинуватять у тому, що худоба здихає, і тихенько приб'ють, щоб більше цим не займалася.

— Подарунок, — підтвердив Ілієн, і нічого не пояснив.

Марині захотілося його стукнути. За все хороше.

Або зв'язати та віддати любителькам прикрас. Це буде страшніше.

***

Голова варти міста Вер'єн Неміні не сподобався одразу. Гайран Табса. Занадто молодий, надто гарний і дивився на гостей зі столиці так, ніби вони були жебраками, що прийшли просити милостиню. З пихою дивився і мало не зневагою.

Такі типи їй уже траплялися. При ближчому знайомстві виявлялося, що посаду вони отримали завдяки протекції тата, тестя, дядька або будь-якого іншого родича, який позбувся заради цього непорозуміння від набагато гідніших кандидатів на посаду. І добре, якщо ці висуванці хоча б не заважають. А користі від них дочекатися взагалі неможливо.

— Що привело до мого міста таку прекрасну дівчину? — спитав голова варти.

Неміна ледве стримала насмішкувате хмикання. Його місто. Подумати тільки.

— Справи, — коротко відповіла тінь.

Дару вдавав, що його тут немає. Дивився крізь стіну і посміхався, як ідіот. Ось на нього уваги й не звертали. Шкода, що не можна було вдвох зображати предмети меблів. Не зрозуміють.

— Справи, — озвався Гайран Табса. — Чув я, чув про ваші справи. Срібло у вас вкрали, тепер шукаєте.

Неміна у відповідь усміхнулася, намагаючись повторити те, як усміхалася кузина, що прикидалася дурепою. Схоже вийшло, тому що зневаги у погляді головного стражника побільшало.

— Я обов'язково допоможу такій прекрасній дівчині, — пообіцяв він.

Неміна розсипалася в подяках і вирішила, що більше з цим типом не зустрічатиметься. У нього перед носом Морський храм вкрадуть, а він подивиться на скелю і запитає — чогось там не вистачає чи йому тільки здається? Начебто вчора вона виглядала якось інакше. Що він може знати? Долучати його до афери точно ніхто не буде. Ні, він погодиться, запропонуй хтось багато грошей. А потім нап'ється і похвалиться.