розділ 32

Чергове місто відвернуло Марину від безрадісних думок. Верьєн був прекрасний. У такому мають жити ельфи чи феї. А жили чомусь банальні люди. Смагляві такі, темноокі та темноволосі, схожі на вірмен.

Дівчина з цікавістю розглядала будинки, білі та жовті, дивлячись з якого каменю збудовані. Орнаменти, вирізані в камені біля дахів. Крихітні балкончики. Арки, обвиті виноградом і квадратні колони з розписом. Тут навіть огорожі були гарні. Ковані та складені з каменів різної форми і розмірів. А ще було ціле море квітів. Вони росли на клумбах, вились по виноградній лозі, по парканах, стояли у вазонах на балкончиках.

А найкраще, що в цьому місті Марина та Ілієн залишаться надовго. Поки не набридне. Ілієну набридне не скоро, бо тут працюватиме тінь, за якою він спостерігає. Марині теж навряд чи швидко набридне. І взагалі, їй треба було подумати.

«Воронячі крила» теж залишилися в місті. Точніше, у порту міста. Капітан Келен сказав, що йому потрібно провести дрібний ремонт, але він невідомо скільки триватиме. Щось він не домовляв. А може, й нахабно брехав. Пацюк не так багато майна зіпсував і борти не гриз. Але Марина була рада, що у місті є ще знайомі люди. Раптом знадобиться?

— Ілієн, а ми куди? — спитала дівчина, спіймавши себе на тому, що нахабно розглядає жінку, яка йде назустріч. Брюнетка в червоному, довга спідниця, жилет приталений. Кофточка, правда, чорна, але з червоними квіточками внизу рукавів. І у волоссі ще квітка, величезна. Дивно, що за цією жінкою бджоли роєм не літають.

Заздрити, звичайно, недобре, але чому вони всі тут такі гарні та яскраві? Навіть видатні носи різноманітної форми їх не псують. А очі взагалі. Великі. І вії фарбувати не треба.

— Ілієн!

— Що? — Демон сфокусував погляд на супутниці.

І чим це він так захопився?

— Ілієн, куди ми йдемо?

— Треба щось купити, — розсіяно сказав демон.

— Зрозуміло.

Нічого Марині не було зрозуміло. Але допитувати цього брата Снігурки?! Обійдеться! Нехай тепер він питає, якщо здогадається!

Дівчина зітхнула і спіймала себе на тому, що знову вирячилася на аборигенку. Цього разу одягнену в синє, що їй теж було до лиця. Краще дивитися на будинки та квіти. Бо так можна заробити комплекс неповноцінності.

Містом йшли довго. Дівчата по дорозі траплялися одна красивіша за іншу. І скоро Марина спіймала себе на тому, що стежить за реакцією Ілієна на них. На щастя, реакція була байдужа і його обраниця заспокоїлася.

А потім вони прийшли на базар. Або на блошиний ринок. Або ... Або на помісь цирку і дурдома. Дівчина схопилася за руку демона, бо якщо тут загубишся, то навряд чи знайдешся. А він потяг її вперед. Рядів на цьому ринку не було. Був лабіринт зі столів і столиків, з наметів та куренів, з крихітних сарайчиків і несподівано великих дерев'яних будівель. І все впереміш, без будь-якої системи.

Продавали на цьому ринку все і скрізь. В’яла петрушка лежала поруч із вишитими синіми квіточками мокасинами, або чимось на них схожим. Причому у деяких парах взуття хтось уже ходив. Одразу після дощу. Потім йшли стікаючі медом стільники і, несподівано, мляві кури, прив'язані за лапи до стовпчика. На курей недобре дивився здоровенний пес, який чи продається, чи охороняє намет з якого смерділо паленими ганчірками. Потім стояв не стрижений і бородатий дід із зав'язаними очима і ніс нісенітницю. Мабуть, побував у наметі. Потім височіла будівля з величезним мужиком, що сидів на порозі. Просто над головою мужика зі скрипом розгойдувалася величезна каблучка з камінчиком, пофарбована у веселий жовтенький колір. Чи там ювелірка, чи ця штуковина злих духів відганяє. Марина б точно не ризикнула ходити під нею. Вона і на підкови, прибиті над порогом, дивилася з побоюванням.

А ще на базарі всі кричали, кожен про своє. Розібрати, що вони кричать, було неможливо.

Марині хотілося піти звідти якомога швидше та подалі. А Ілієн пер вперед, як криголам.

Прийшли вони в результаті до чергового дощатого сарайчика, який нічим не відрізнявся від інших. Ілієн ввічливо постукав, кулаком і так, що тремтіла вся будова, але постукав. Двері, несподівано товсті й важкі, зі скрипом відчинилися, і на відвідувачів невдоволено подивився демон. Рудий, з ластовинням на носі, але найнатуральніший демон.

Хазяїн сарайчика мовчав. Ілієн теж мовчав. Марині, що далі, то більше було не по собі. Раптом вони зараз битися почнуть? Чи мечами розмахувати? Їй що робити та куди ховатися? А якщо вони повбивають один одного? Вона ж не вибереться з цього ринку! Заблукає і пропаде!

Демони дивилися, дивилися, потім дружно посміхнулися та обнялися. Дівчині захотілося чимось їх стукнути.

— Заходьте, — сказав рудий.

Усередині сарайчик був нічого так, а головне, кам'яний. Дошки його маскували, щоб не вирізнявся своєю ґрунтовністю. На підлозі стояли скрині. На стінах висіли мечі та списи. Марина запідозрила, що в якості трофеїв, надто вже зброя була не демонською.

Ілієн представив свою обраницю, їй представив майстра Ан-каро і повів слідом за цим майстром до стола в кутку.

— Давай, спробую вгадати, — запропонував майстер, дивлячись на брата Снігурки. — Ти прийшов зовсім не за моїми виробами. Тобі потрібний матеріал для чогось особливого.

— Вгадав, — не став сперечатися Ілієн.

— Та-а-ак, — простяг рудий. — І що ж ти попросиш?

— Куплю, — посміхнувся блондин. — Метал із піску.

— Хм.

Вигляд у Ан-каро був дуже задумливий і не сказати, щоб задоволений.

— Навіщо тобі, — спитав добре подумавши.

— Робитиму пастку. Каміння у мене вже є.

— Ага, — анітрохи не здивувався рудий. Напевно, звик до викрутасів Ілієна.

Наступні півгодини Марина тихенько сиділа на скрині і спостерігала за тим, як два дорослі чоловіка трепетно перебирають залізяки. Вони їх переставляли з місця на місце. Прикладали одну до одної. Підкидали та порівнювали. А ще вони розмовляли. Якоюсь тарабарською мовою. Окремі слова Марина розуміла. Але разом…