Розділ 30

   Бігла Неміна захоплено. Плащ невідомого майорів як прапор, але чомусь ні за що не чіплявся. Хоча можливостей для цього була сила-силенна. Дерева, огорожі, вивіски. Дівчина за цим плащем і бігла. Випустити з зору таку велику ганчірку складно.

   Те, що і вбивця, і вона біжать, надто швидко тінь зрозуміла після того, як перевернула візок і за мить голос розгніваного господаря розносився далеко-далеко.

   — Смугаста гадина! Ще один відзначений Лучницею!

   Те, що деякі тіні працювали на гільдію і займалися вбивствами, вона знала. Власне гільдія оплачувала їхнє навчання саме для цього. Але зазвичай ці погані хлопчики і дівчатка намагалися не попадатися на очі вартовим і вбивали тихо, попередньо переконавшись, що свідків немає. А тут нате вам. Серед білого дня на людній вулиці. Зовсім знахабнів. Час йому підтискав, чи приплатили за таке нахабство? Якщо друге, то в цьому місті все ще гірше, ніж здавалося. Гільдія не часто береться ось так залякувати. Когось. І, напевно, не одного.

Імператорська перевірка Тільки вона врятує Катаршах!

   Ага, врятує... Це місто може врятувати лише виверження вулкана, яке знищить його повністю.

   Вбивця озирнувся, притримавши капюшон і різко повернув праворуч. Немов у стіну просочився. Неміна вилаялася, добігла до місця його зникнення і тільки дивом не промчала повз вузький провулок засмічений, далі нікуди. Подолавши купи мотлоху, дівчина знову побачила переслідуваного. Ця сволота дерлася по стіні. Гаразд би по стіні будинку. Ні, він добіг до скелі з віконцями і ліз кудись угору.

   — Виродок! — припечатала дівчина.

   Лізти за кимось по стрімкій скелі вона не стала б, тим більше через дохлого реканця. Напевно, його було за що вбити. Але дати цьому гаду втекти? Та він же знущається!

   — Ага! — озирнувшись, Неміна помітила купу мотузок, що звисали зі скелі ліворуч.

   Підбігши до них, дівчина задумливо посмикала кінець найтовстішої. Ще раз помилувалася вбивцею. Добре йому. Лізе і все тут, уже майже доліз до самого верху. А їй доведеться по мотузці, яка невідомо скільки тут висить. Але ж відступити?

   Дівчина обурено лайнулася ще раз і смикнула за мотузку, перевіряючи її на міцність.

   Мотузка виявилася дуже міцною. А ось кам'яні перила, до яких вона була прив'язана, навпаки. Неміна відскочила від великого каменю, що летів на голову, і зрозуміла, що вбивця втече. Та й вона сама теж зараз же втече. Тому що гидкий шмат перил не розвалився на частини. Він підстрибнув і врізався у стіну будинку. З того у відповідь звалилася частина даху. Великим таким шматком. Половину вулиці перекрив. Понурим коням, що брели з черговим візком, падаючі дахи були в новинку. Вони тоненько заіржали і рвонули, не розбираючи дороги. Судячи з гуркоту вдалині, щось знесли та потоптали.

   Потім почала голосити жінка і Неміна поспішила піти.

   Ну, їх, цих убивць. Нехай реканці самі розбираються, хто їх вирішив винищити.

   Але якщо цей гад ще раз трапиться на шляху... Переламаними кінцівками не відбудеться.

   Сердито пирхнувши, дівчина пройшла захаращеним провулком і поспішила до порту. Шум за спиною наростав. Хтось міг помітити дівчину, яка смикнула мотузку. Хтось наскаржитися в варту. І тоді...

   Затримуватись у цьому місті Неміна не збиралася. Навіть заради того, щоб у Карташаху почали робити міцні перила.

   Ніхто дівчину не переслідував. А вона йшла, йшла, трохи заблукала і несподівано для себе здогадалася, що колега у плащі навряд чи місцевий. А ще він навряд чи прийшов у Катаршах через пустелю. На кораблі набагато швидше та надійніше.

   — Зараза!

   Тепер доведеться дізнатися скільки, коли, звідки та яких кораблів зайшло до порту. І пошукати там обдарованого Лучницею. І зробити йому навіювання. Шляхом побиття фізіономії. Ага, і капітана Келена попросити про допомогу. А то мало, раптом убивця реканців сильніший.

   — Суцільні проблеми, — сказала дівчина коту, який грівся на сонці, і прискорила крок.

   Так, і навряд чи два різні обдаровані бігають в однакових плащах і ховають обличчя за однаковими хустками.

   Може він взагалі переслідує нюхачів зі столиці? Намагається їх відволікти?

   Ні, дурня.

   ***  

   Витрусити душу з відьми капітанові Тарсу не вдалося. Ця гадина взяла та все пояснила. Навіть питати не знадобилося. Подивилася на сумну Еллан і почала говорити.

   Так, дівчинко, ти маєш дар. Дар лікувати. Ти могла б бути великим лікарем якби...

   Ні, дівчинко, не треба цей дар будити. Тому що лікувати жінки з таким даром давно не можуть. Що вони можуть? Ось у цьому й проблема. Померти вони можуть здебільшого. Швидко та страшно. Тому що...

   Слухай, дівчинко.

Той храм, до якого ти ходила, давно мертвий. Так само давно, як і вміння лікувати. Так, він все ще може впізнати дар, принесений у світ богинею, для якої цей храм будували. Він все ще може покликати дівчину з цим даром. Але, на щастя, вже не може його розбудити. У цьому храмі немає серця. А без серця дар не прокинеться.

   Винесли серце з храму та сховали. Давно. Бо богиня, для якої храм будували, кудись зникла. І дар, який мав допомагати лікувати, стає відьомським прокляттям. Яке спалює своїх носіїв. Більшість носіїв. Вижити можуть тільки дуже сильні та непохитні особистості. А решта...

   Ти надто добра, дівчинко. З тебе вийшов би добрий лікар. Але відьма з тебе не вийде. І ти згориш у власній силі.

   Так, дівчинко, ти не перша і не єдина...

   Так, тебе викрали напевно через сплячий дар. І навряд чи їм потрібен був лікар. Декілька років тому відьом намагалися викрадати. Ось лише після десятка спалених кораблів перестали цим займатися. А дівчатка зі сплячим даром... Звідки тільки дізнались?

   Навіщо викрадачам непробуджені відьми? А хто їх знає?

   Відьма навіть не знала, як їх збираються будити. І чи збираються. Може, все простіше. Можливо, принесуть у жертву. Або пишатимуться тим, що у них серед наложниць майже справжні відьми. Та мало...