розділ 29

Еллан необхідно було увійти до середини вежі. Чому, вона сама не знала. Просто було потрібно. Тягнуло її туди. Немов ця вежа чекала на дівчину все її життя.

   А ось капітанові Тарсу у вежу не хотілося. Йому не подобалися напівзруйновані будівлі, здатні будь-якої миті впасти на голову досліднику. А з вежею ще й щось було не так. Він це відчував. Як рибка-перевертень наближення грози.

   На нещастя для Еллан і щастя для Тарса двері в вежу були цілими, неушкодженими і міцними. Зламати їх, напевно, можна було. За бажання можна зламати взагалі будь-що. Але влізти у вікно на другому поверсі простіше. А це робити доведеться вранці. Тому що лізти в сутінках, по нерівній стіні, а потім ввалюватися в темне приміщення, в якому взагалі неясно, що відбувається — безглуздо. Раптом там підлоги немає. Обвалилася. Або від початку була вузька драбинка, що обвиває стіну. Без поручнів. І впасти з неї від несподіванки простіше простого.

   Чоловіки вмовили Еллан зачекати. Тарс потай сподівався, що до ранку вежа впаде і нікуди лізти не знадобиться. Але будова стійко простояла всю ніч, зустріла світанок, і капітан не мав вибору. Провідник, як і раніше, його дратував. Та й не звик він довіряти незнайомим людям. Тому розсудив, що навіть якщо мужик вирішить викрасти дівчину, далеко він з нею не втече, а от взяти в вежі спис, що залишився там минулого року, і кинути в тих, хто стоїть унизу, нескладно.

   Ще капітан думав про можливі пастки, але вирішив, що то вже параноя.

   Лізти по стіні було легко. Набагато простіше, ніж дертися по скелях. Там спробуй знайди, за що вхопитися і де зафіксувати ногу. А тут щілини та виступи на будь-який смак. Тарс заліз, обережно зазирнув у вікно і посварився. Потім підтягся сів у отворі і вилаявся повторно. Нічого в вежі не було. Взагалі нічого. Ні сходів, ні даху, ні уламків, що впали. Тільки земляна підлога внизу.

   І навіщо сюди Еллан? Вбила щось собі в голову.

   Порожня вежа дівчину не збентежила, даремно капітан сподівався. Вона попросила спустити її туди. Трохи постояла під віконцем, потім розв'язала мотузку на талії і зробила крок уперед. І земляна підлога перетворилася на воду, на якій розійшлися кола. Дівчина зробила крок ще раз, і нові кола побігли до стін. А коли ступила втретє, зникла.

   А капітан Тарс, її захисник, залишився сидіти у віконному отворі, здивовано витріщаючись на порожню земляну підлогу.

   — Прокляття! — сказав, переконавшись, що йому не здається. — Ей ти! — обернувся до незворушного провідника. — Куди вона поділася?

   — Пішла за призначенням, — усміхнувся той. — Повернеться. Усі повертаються. А вона ще й нічого не отримає. Храм покинутий і джерело порожнє.

   — Що за дурня?! — остаточно розлютився капітан.

   Відьма! Вона знала, що станеться, та не попередила! Може, не дарма їх у диких землях вбивають?

   — Яке ще джерело?!

   — Не знаю, так кажуть. Жінки знають.

   — Прокляття!

   І нічого вдіяти неможливо. Прийдеться сидіти і чекати. Чекати та сидіти. Капітан Тарс ненавидів очікування.

   А якщо дівчисько не повернеться, можна прощатися із життям. Глава столичної варти не любить тих, хто не виправдовує його довіру. Згадає всі минулі гріхи і придумає нові. І дістане будь-де. Навіть у нелюдів із-за гір випросить, мерзенний змій.

   Повернулася Еллан через три доби, коли капітан втратив усіляку надію і будував плани втечі з імперії. Дівчина плакала, її знобило, але в цілому наче ціла і неушкоджена.

— Не пускає, — повторювала вона. — Не пускає. Я маю туди увійти, а воно не пускає.

   Що не пускає, Тарс вирішив не з'ясовувати. Заспокоїться, сама розповість. А поки не заспокоїлася, будь-які розпитування лише гірше зроблять. Натомість він загорнув дівчину в ковдру, посадив біля каменю і вирушив готувати м'ятний відвар і змушувати провідника варити кашу.

   А стару відьму йому хотілося вбити. Придушити. Знала ж гадина...

  ***

      Скандал у Неміни не вийшов. Ні, вона і вимагала і погрожувала і голос підвищувала, але у відповідь їй спокійно обіцяли розібратися, і дивилися з такою нудьгою, що дівчина почувалася набридлою істеричною дочкою начальника, яка всім давно набридла. І всієї користі від неї — татко премію випише за терпіння.

   Що скандал не ладнається, Неміна сама чудово бачила. Тому вирішила більше не витрачати час. Пообіцяла насамкінець поскаржитися особисто імператору і гордо пішла. Не забувши грюкнути дверима.

   — Запушено тут все, — сказала напарнику. — Давно імператорської перевірки не було...

   Дару кивнув і потягнуся. В управі йому не сподобалося. Там смерділо. Парфюмами, спеціями та дохлятиною. Напевно, якийсь розумник вирішив потравити щурів, а ті йому помстилися, здохнувши у прогризених у стінах ходах. Або там когось убили, і труп сховали на горищі. Мало до чого катаршахці додумаються.

   — Може, їм її організувати? — сердито посміхнулася дівчина.

   Відповісти Дару не встиг. З-за рогу вискочив черговий ріканець у традиційній шапці. Щось спробував прокричати і впав, отримавши каменем по потилиці. Нюхачі приголомшено завмерли. Не звикли вони до того, що хтось когось вбиває у них на очах і не соромиться. Поки вони стояли, з-за того ж рогу неспішно вийшов чоловік у чорному плащі з капюшоном. Капюшон був великий і приховував під собою волосся та частину обличчя. Що не зміг приховати він, сховла синя в зірках хустка. Цей чоловік діловито перевернув реканця обличчям угору, помилувався трохи, а потім сплюнув.

   — Гей, — сказала Неміна.

   Чоловік у плащі розвернувся і, ігноруючи окрик, кудись пішов. Реканець залишився лежати. Дівчина, лайнувшись, підбігла до нього, присіла, переконалася, що він мертвий і розлютилася.

   Чому якісь невідомі вважають за можливе вбивати людей у ​​неї на очах?! Нехай навіть реканців! Вона хтось, нюхач чи так, погуляти вийшла?!

   — Ану, стояти! — гаркнула дівчина.