розділ 26

Катаршах сильно відрізнявся від міст цього світу вже бачених Мариною. Це був мурашник. Найнатуральніший. Згладжений такий і люди-мурахи бігають.

   — Катаршах, місто в горі, — сказала чимось незадоволена Неміна. — Не люблю його. Тримається на магії, половина населення під землею живе і вилазить звідти тільки ночами, немов не люди і сонячне світло їм не потрібне. Жінки трясуться над своєю білою шкірою. Чоловіки продають дочок заміж, як худобу. Періодично з'являється черговий безумець і починає влаштовувати десь у печерах жертвопринесення в надії чи створити, чи розбудити бога...

   — Земля недобра, божеволіє, — позіхнув Ілієн. — Але люди звідси не підуть, аж поки не викопають останній рубін. У деяких у мішках цих рубінів на півтисячі років ограновування вистачить, але копають, і зупинитися не можуть. Наймають робітників і сидять під землею, спостерігають за їхньою роботою, щоб жоден камінчик не вкрали.

   Марині дуже хотілося запитати, навіщо Ілієн її потяг у таке своєрідне місто. Але не при Неміні ж.

   — Старі родини, — некультурно сплюнула Неміна. — Гірше за місцеві старі родини тільки реканці, та й ті один із сотні. Коли цим сім'ям здається, що вони викопали мало рубінів, вони починають продавати дочок, займатися піратством, банальними крадіжками. Якщо когось спіймають, сімейка одразу ж від нього відхрещується, ще й пальчиком погрожує і про честь, якої в них не існує, балакають. Спіймані, звичайно ж, не погоджуються покірно приймати свою долю, але їхнє слово проти слова цілої родини нічого не важить. І зробити із цим нічого не можна. Дідусь нинішнього імператора намагався. Ці родини поділилися на патріотів і негідних, побилися між собою, розігнали всіх рибалок навкруги, спалили майже повністю місто, а через два роки жили так само, як і до цього.

   — Більшість місцевих рубінів — дешеве непридатне каміння. Рідкісні, навіть зірчасті, практично не трапляються. Через це родини злиться ще більше. У Сальмарані рідкісних багато. В Айтенні взагалі видобуваються смарагди чистої води. А тут багато рубінів, а знаменитих і дуже дорогих немає, — сказав Ілієн.

   Марина перевела погляд на нього. Змагається він із тінню, чи що.

   — Що тут недобре? — спитала про всяк випадок.

   — Вода та чоловіки. Вода дорога і несмачна, її возять здалеку. А чоловіки самовпевнені моральні виродки. Усі як один. Виховання у них таке, — хижо посміхнулась тінь.

   Марина запідозрила, що вирушила Неміна в це місто лише для того, щоб повідривати все зайве найпотворнішим з моральних потвор. Тепер ось стоїть, діждатися не може.

   — Але бити їх — така насолода, — ніби підслухала її думки нюхачка. — Вони так дивуються, коли зустрічають жінку, здатну скрутити їх у баранячий ріг. А коли вже дізнаються, де ця жінка працює...

   — Придурки вони, — позіхнувши підійшов Дару і теж став спостерігати за берегом, що наближався.

   Поблизу місто виглядало трохи краще. У нього були низенькі будиночки, непоказні, нефарбовані та однотипні. І те, що Марина здалеку прийняла за людей-мурах, виявилося візками, що снують туди-сюди. Люди були все-таки меншими, здалеку їх не роздивишся.

   — Ілієне, навіщо нам сюди? — запитала дівчина, коли нюхачі пішли за речами.

— Потрібні неогранені рубіни, — задумливо промовив демон. — Схожі, як близнюки. Найпростіше такі знайти тут.

   — Навіщо потрібні?

   Ілієн усміхнувся. Спокійно, ніби послугу робив.

   — Робитимемо пастку.

   — Яку ще пастку?

   — На нижчих демонів. Іноді ці тварюки можуть стати в нагоді.

   — Е-е-е-е-е...

   Навіщо йому нижчі демони? І де він збирається їх брати? До кордону далеко.

   — Ілієн!

   — Так треба, — сказав вредний демон.

   — Ну і добре! — розлютилася дівчина і розвернулася так різко, що хльоснула Ілієна по обличчю волоссям.

   Він навіть не скривився. Крижаний гад!

То лякає знанням мов, то збирається шукати рубіни. І нічого не пояснює. Подумаєш, прочитає щось не те. Адже нікому не скаже. І взагалі, Марина не збиралася цим умінням хвалитися. Дурна вона, чи що?! Може, богиня взагалі дала зелену рибу, щоб розшифрувати записочки Неміни. Вона таки нюхач, сищиця, і ці записочки можуть бути дуже важливими.

   Ага, для цілого світу важливі, не менше.

   Дівчина, злісно пихкаючи, добігла до каюти. Відчинила двері на всю широчінь і біля самого порога спіткнулася об книгу. Об ту саму прокляту книгу. Добре спіткнулася, розтяглася на підлозі на весь зріст.

   — Ах, ти ж, гадина!

   Книжку хотілося порвати на дрібні клаптики і розкидати над морем.

   — Набридли!

   Вставши, Марина схопила книжку за обкладинку, розмахнулася, а кинути не встигла. Несподівано для себе зрозуміла, що книга розкривається віялом, шелестить листами і взагалі, поводиться дуже підозріло, як для самої себе.

   — Це що? — здивувалася дівчина.

   Закрила книжку. Розкрила. Погортала трохи. Відкрила приблизно посередині, перегорнула ще десяток сторінок.

   — Ось зараза...

   Схоже, зелена риба дала їй можливість прочитати нарешті норовливу книгу.

   А чи потрібно це робити?

   — Ось зараза...

   Дівчина сіла на підлогу і задумалась. Треба було порадитися з Ілієном. Але після демонстративної втечі відразу ж бігти назад... Некомільфо.

   — Дурня! — сказала своєму відображенню і закинула книгу в бездонну сумку.

   З Ілієном треба порадитись. Тільки не зараз. Трохи пізніше. Нікуди безглузда книжка з її безглуздими секретами з сумки не подінеться. Он на підлозі скільки часу провалялася і нікому не знадобилася.

   Марина озирнулася, дуже хотілося на чомусь зірвати злість. Підійшла до чоловічого чобота, що валявся посеред каюти і тільки збиралася його штовхнути, як корабель на щось налетів і різко зупинився, що для кораблів зовсім невластиво. Дівчина на ногах утрималася лише якимось дивом.