розділ 21

Марина знущалася з книги. А може, це книга знущалася з неї. Або вони знущалися одна з одної. Дівчина намагалася розкрити книгу на тій сторінці, де вчора бачила божественне одкровення. Вона розуміла, що не вийде, але просто здатися і закинути книгу в сумку не могла. Дуже хотілося переконатися, що символи в геометричних фігурах не марення. Тому що решта вперто асоціювалося з наркотичними галюцинаціями. І через це було соромно. Насамперед перед самою собою. Особливо за вириту в чужому саду цибулину лілії, над якою ще й плакала. Запаморочення якесь.

   Ілієн стежив за її потугами з приголомшливою байдужістю. Тому Марині хотілося стукнути його по голові книгою, а краще цеглою. Дратує. Міг би встати та допомогти. Або хоч би втішити.

   Відклавши так і не відкриту книгу, дівчина подивилася на демона, помилувалася як він чемно посміхається до стіни і їй вперше в житті захотілося йому помститися. Познущатися з нього. Причому якось так, щоб він цього не зрозумів. Наприклад... Чого там чоловіки дружно не люблять?

   — Ілієн, — майже заспівала Марина. — Ходімо купувати сувеніри!

   Блондин подивився на неї з недовірою, але замість того, щоб поцікавитись які і навіщо сувеніри їй знадобилися, тільки знизав плечима. Який безвідмовний чоловік. Чудо просто. Аж самій собі позаздрити хочеться.

Тільки настрій ця безвідмовність не покращила.

А може він спеціально? Розгадав хитрий план і тепер намагається показати обраниці, що він провальний. Раптом вона повірить і нікуди не піде?

   Мстила Марина довго та зі смаком. Заходила в усі зустріті дорогою магазини. Торкалась, нюхала, тицяла під ніс Ілієну, приміряла і нічого не купувала. Демон досить довго тягався слідом із тим самим байдужим виглядом. Згодом вигляд змінився на зацікавлений. А після цього на сумний. Зрозумів Снігурчин братик, що так можна ходити до вечора.

   Марина не здалася. Жаліти чоловіків — остання справа. Від цього вони починають розпускатися і чиясь мрія перетворюється на пузатого типа в спортівці на дивані. І сидить ця мрія вдома, бо роботи ніхто не пропонує. Мабуть, його телефон не знають. А з часом лежить, як кит викинутий морем на берег і всіх його сил ледве вистачає на клацання пультом.

   А може Ілієн взагалі прикидається. Що тільки чоловік не зробить, щоб не ходити з жінкою по магазинах. Помсту слід було продовжити і розширити. Наприклад, купити щось велике, важке та навантажити супутника. Нехай тягає.

   Дівчина похмуро подивилася на чергову безлюдну вулицю і побачила його. Меблевий магазин, перед яким під навісом стояли шафи, стільці, стіл та плетене крісло, в якому спав білобрисий хлопчисько. Як називався магазин, Марина не зрозуміла. Те, що було зображено на вивісці, найбільше нагадувало клинопис. Але крісло їй сподобалося, і дівчина рішуче пішла дивитись, що там ще є.

   — Скриня, — захоплено прошепотіла Марина з порога.

   Магазин був маленький, заставлений меблями та погано освітлений. Напевно, щоби покупці не помітили якихось дефектів на товарі. А скриня була класна. Порівняно невелика, чорна із білими рослинними візерунками. Причому візерунки були намальовані талановито та несиметрично. Здавалося, кучерява рослина сама обплела скриню, вросла в неї, а потім засохла і побіліла.

   — Ілієн, скриня!

   Демон був схоплений за руку і відбуксований до чудової скрині. Навіщо вона Марині, дівчина б не змогла сказати і під страхом розстрілу. Не буде ж насправді складати в нього речі. Скрині в цьому плані незручні. Те, що внизу, спробуй відкопай. Те, що згори, роками може не знадобитися. А потім розбираєш дрібнички, а від них такий мерзенний запашок, що хочеться за протигазом збігати. Сестра казала, що старовиною пахне, а Марині здавалося, що там хтось помер і перетворився на мумію.

   Скриню дівчина сумлінно обійшла, доторкнулася з усіх боків, поколупала білий малюнок, навіть відкрити спробувала, але вона не піддалася. Але красива, справжній витвір мистецтва. У такій не обов'язково щось зберігати, головне щоб вона була.

   Хазяїн магазину, що з'явився, здається, з шафи, схвалив вибір Марини. Розхвалив скриню, обізвав її раритетом і тільки після цього зізнався, що вона не відкривається. Взагалі. Точніше, якось її відкрити напевно можна, але замка поки ніхто не знайшов. А ключа й поготів.

Дівчина запідозрила, що там захований труп. Власник раритету відразу знизив ціну вдвічі. Ілієн скриню підняв, потряс і заявив, що вона порожня. Марина шикнула на демона і сплатила за покупку, поки ціну знову не підвищили. Не дарма ж господар магазину засяяв обличчям.

   Так Марина і стала власницею гарної речі, з якою не знала, що робити. У пару до скрині купила ще й комод. Гарний комод. Дерев'яний та красивий. Якщо вдасться переправити його на Землю — ціни цьому придбанню взагалі не буде. Такі меблі там роблять тільки на замовлення та за немаленькі гроші. Можна буде говорити, що він старовинний і дістався від прабабусі. Відреставрований.

   Тяжкий комод дістався Ілієну, який не сперечався проти ролі вантажника. Він би і шафу поніс, аби Марина задовольнилася покупками і на цьому заспокоїлася. Скриню, обв'язану мотузками як торт, тягнув на своєму горбу незнайомий хлопець, чийсь старший син. А горда власниця йшла без нічого, лякаючи себе неземною радістю капітана Келена, ощасливленого незапланованими вантажами.

   Якби Марина на той момент озирнулася, ця проблема перестала б її турбувати. Меблевий магазин беззвучно похитнувся і перетворився на амулетну лавку, яких у цьому місті було більше, ніж житлових будинків. А ще на порожній до того моменту вулиці з'явилися люди і стали поспішати у своїх справах.

   ***  

   Новий день у славному місті Батиш розпочався для Дару з крику. І все б нічого, але кричала його напарниця. Нецензурно репетувала. А Неміна, яка кричить, мертвих з могил могла підняти. Дару сумно глянув на стелю, перевів погляд на одяг, складений на тумбочці, і запитав: