розділ 20

   Стара карга подивилася на нюхачів зі столиці і вартових, які їх супроводжували, як на тарганів, що нахабно ходили по чистенькому кухонному столу. От тільки відмила і на тобі, марширують. Окремий гидливий погляд тітка кинула на чоботи Неміни. Після чого заявила скрипучим голосом:

   — У цьому будинку у взутті не ходять.

   Тінь пирхнула, але зробила карзі ласку — роззулась і поклала чоботи біля порога. Інші наслідували її приклад. Після цього їх милостиво пустили до будинку. Сперечатись із бабусею було не можна — у її підвалі знаходилися двері, що вели до підвалу сусіднього будинку. Саме до того, де контрабандисти, які не відрізнялися оригінальністю, влаштували склад.

   Взагалі, у Батиші підвали часто були загальними, розділеними через роки та роки після появи. Ще частіше вони зв’язувалися вузькими коридорами і всі разом перетворювалися на підземний лабіринт. Колись ходами та підвалами пробиралися воїни з гарнізону міста, щоб зайти в тил до нападників. Ще ними користувалися під час пожежі. Якщо пройти цими підвалами та коридорчиками в правильному напрямку, рано чи пізно вийдеш до моря. Власне, підвал поважної карги був передостаннім у цьому ланцюжку, а той, який перетворили на склад, — останнім. За що карзі цю честь і надали.

   Забрати з собою взуття господиня не дозволила. А коли роздратована Неміна запитала, у чому вони блукатимуть по підвалах, видала плетені шкіряні тапки з м'якою підошвою. І посміхалася при цьому так загадково, що Дару відразу зрозумів — блукати в цьому взутті по підвалах буде холодно й незручно.

   Підвали його не розчарували. Карга у своєму зберігала копченості, вино та бочки із соліннями. Все це добро дружно повонювало рибою та мишами.

   Іржавий замок на дверях у сусідній підвал відчинився тільки з п'ятої спроби, якби не відчинився, Неміна б його відірвала, разом із дверима. А далі виявилася дика помісь музею, складу та міського смітника. Мишами та рибою там смерділо ще сильніше. Оббиті замшею скриньки, в яких перевозили вироби столичних ювелірів, чергувалися з брудним ганчір'ям, незрозумілими шматками дерева, скляними кульками, які деякі естети насипають у ванну, щоб помасажувати місце, на якому сидять, та інші мало кого здатні зацікавити речі. Пройшовшись туди-сюди і гидливо поворушивши купи ганчір'я патиком Неміна зупинилася і обурено вказала на кам'яне чудовисько заросле павутинням:

   — Батько імператора.

   — Що? — Перепитав Дару.

   — Погруддя, яке два роки тому вкрали з палацового парку під час маскараду. Батько нашого імператора. Герой та полководець.

   Дару підійшов ближче, здивовано глянув на героїчний бюст і потеребив пальцями губу. Кому і для чого міг стати в нагоді пам’ятник, що легко замінюється, він так і не придумав. Підвал вирішили прикрасити, чи що?

   Срібла, як і очікувалося, у підвалі не було. Хоча Дару не здивувався б, якби його тут знайшли, з такою колекцією. Карга чекала нюхачів і вартових у своєму підвалі, напевно, боялася, що якщо не простежити, вони вип'ють її вино і закусять смердючою баранячою ногою. А потім там і помруть отруївшись. І їй доведеться закопати їх у саду, під трояндами.

Господиня велично довела гостей до порога і, не попрощавшись, зачинила за ними двері. Навіть про тапки не згадала.

   За дверима любителів вивчати чужі підвали чекала знайома парочка. Високий біловолосий нелюд із цікавістю спостерігав, як худа руда псина жує чобіт Неміни. Його обраниця щось викопувала паличкою біля паркану. Пихкаючи і намагаючись тягнути.

   — Е-е-е-е... — сказала Неміна. Собак вона не боялася, але добре знала, що вони не люблять коли в них з рота виривають їжу. Навіть якщо те, що вони жують — неїстівне, а людині дуже потрібне. І не факт, що тінь встигне відібрати чобіт, перш ніж її покусають.

   — Фих! — Сказав демон.

Дару та стражники дружно підскочили. Псина кинула чобіт і, підтиснувши хвіст, почала відповзати. А Марина з зойком сіла на траву і переможно підняла над головою відкопану рослину. Одна Неміна спокійно підійшла до чобота та підняла його двома пальцями.

   — Зараза, — сказала понюхавши його. — А ти чому посміхаєшся? — накинулася на біловолосого. — Не міг відібрати чобіт раніше?

   — Я думав, це її, — спокійно промовив демон.

Дару уявив собаку в чоботях і закашлявся.

   Неміна обурено пирхнула, обернулася до обраниці нелюдя, збираючись і їй поставити кілька запитань щодо свого майна. Та так і завмерла, роздивившись обличчя дівчини. Цибулина, яку вона потрошила і старанно нюхала, лише додавала колориту.

   — Це місто зводить з розуму, — вирішила тінь. Окинула спокійного демона невдоволеним поглядом та заявила. — Ти мені винен за чоботи!

   Ілієн велично кивнув.

   Марина тільки хихикнула, змахнувши з щоки помаранчеві сльози. Не знала бідна тінь на що підписується і наскільки серйозно Снігурчин братик ставиться до боргів.

   І як чудово вміє повертати їх собі на користь.