розділ 19

   — Ілієн? — прошепотіла Марина.

   Демон мав такий вигляд, що говорити голосно вона побоялася. Раптом вигне спину, зашипить і втече? Вираз обличчя саме той.

— Що з тобою? — спитав Снігурчин братик.

   Дівчина оглянула себе, наскільки могла, поправила пояс і посміхнулася.

   Демон тільки зітхнув. Потім узяв її за плече і підвів до дзеркала, при першому ж погляді в яке Марині самій захотілося зашипіти і втекти. Звідти на неї дивилася помісь перепелиного яйця з очима та матрьошки. Щоки яскраво-червоні. Решта обличчя в чорних цятках.

   — Що це? — здивовано спитала дівчина.

   Вона потикала себе в щоку, але очікуваного жару не відчула. І взагалі, нічого не боліло, ніщо не свербіло, ніс теж відвалюватися не поспішав. Але забарвлення...

   — Не знаю, — запустив пальці у волосся демон. — Може, тебе прокляли?

   — Що?! — обернулася Марина. — Як це прокляли? Коли?

   Варіант — підкралися вночі і розмалювали фарбою, що не змивається, їй подобався більше. Якщо фарба не змивається водою, її можна зняти чимось іншим. Або саме поступово злізе.  З прокляттям так не вчиниш. Прокляття можна позбутися лише випадково. Чи це якесь інше прокляття? Пам'ятається, у Вікіна спрацювало лише через кілька поколінь, а Марининих предків у цьому світі начебто ніколи не було.

   — Ну, як заведено, — анітрохи не засмутився Ілієн. — Потрібно енергію правильно в слова вкласти, інакше прокляття прилипне до проклинаючого...

   — Тут прийнято проклинати?! Тобто, тут прийнято проклинати по-різному?!

   — Буває. Якщо не на смерть, то й сам не помреш і віддачі не помітиш.

   Демон ще й усміхнувся. Мрійливо так. Мабуть, сам когось проклинав і залишився цим задоволений.

   — Ілієн, — на очі навернулися сльози. Ходити таким розписним чудовиськом Марині зовсім не хотілося. — Що тепер робити?

   Демон усміхнувся. Знову. І дівчині захотілося його стукнути.

   — Ходімо до відьми.

   — Куди?

   — До відьми. З'ясуємо, чи справді це прокляття, — тон у Ілієна був заспокійливий, і Марині стало ще страшніше.

   До відьми дівчині не хотілося. Навряд чи вона, як її товарка, запропонує випити та поговорити про чоловіків. Ходити розфарбованою не хотілося також. Про що Марина чомусь не подумала, це про те, що до відьми теж треба ще дійти. Та й про те, що демон не може знати, де шукати цю відьму. Загалом день у Марини не задався з самого ранку. Спочатку вона довела до хихикання дружину господаря будинку. Потім налякала його трирічну доньку. Бідолашна дитина ревла як сирена і ховалася за хихикаючу маму. А гості хотілося провалитися крізь землю.

   На вулиці на Марину дивилися хто приголомшено, хто з цікавістю, хто як на явище одного з вершників апокаліпсису. Добре хоч камінням закидати не пробували. Але дівчина і так почувалася дуже незатишно.

   Відьму шукали довго. Люди, у яких питали, де її шукати, відправляли куди завгодно, аби позбутися щастя бачити супутницю демона. Нарешті, ближче до обіду, невловиму відьму було знайдено. Ілієн постукав у зелені двері кулаком, поговорив з дівчинкою, що вийшла на стукіт, і потяг Марину в будинок. Їй чомусь йти не хотілося. Здавалося, хтось дивиться у спину. Недобре так дивиться.

   Відьма виявилася немолодою, але цілком собі симпатичною. Темне волосся посріблила сивина. А погляд чіпкий, як у слідчого із серіалу.

— Прийшли! — явно не зраділа гостям господарка будинку. — Брехуни!

   — А? — здивувалася Марина, яка не встигла навіть привітатись.

   — Дівча! Іноземка! Твоє обличчя не схоже на жодний народ імперії! — ще більше розлютилася поважна жінка. — Звідки тільки-но дізналася про легенду. Зараз же змий фарбу і забирайся! Позначена богинею!

   Два останні слова жінка виплюнула з такою зневагою, що Марині захотілося вибачитись і втекти. Неприємно почуватися самозванкою, навіть якщо нікого не намагалася обдурити, і гадки не маєш, хто така відзначена і якою саме богинею.

А ось Ілієн розлютився. Губи стиснув, очі примружив і здавався дуже спокійним. Недобре спокійним.

   — Я намагалася, — тихенько промовила дівчина. — Змити... І взагалі, я просто щось з'їла, сливу ту руду в крапку. Це алергія на сливи. Ілієн, пішли звідси, воно саме пройде.

   — Стояти! — гаркнула відьма. Підійшла до Марини і схопила її за підборіддя.

   Дівчина завмерла як кролик перед удавом.

   — Відпусти її, — крижаним тоном велів демон.

   Відьма відмахнулася і спробувала зіскребти неіснуючу фарбу. Марина сіпнулася, і Ілієн кинувся її рятувати.

   Наступної миті перед його носом захиталася зміїна голова. Красива. Яскраво-чорна, із жовтим трикутником на носі.

   — Ще крок і ти благатимеш мене про протиотруту, нелюдь, — зневажливо сказала відьма. Смикнула рукою і змія зникла в рукаві.

   — Зараз же відпусти її, — повторив Ілієн, на якого змія особливого враження не справила. Він і зупинився тільки тому, що не зрозумів у першу мить, що таке летить йому в обличчя.

   — Ти не зрозумів...

   Змія знову з'явилася, і демон схопив її, як просту мотузку. Або довгу тонку кульку. З таких клоуни роблять різні фігурки, доки вони не луснуть. Марина хихикнула, уявивши, що зараз рептилія перетвориться на подобу собачки з кульки, але Ілієн жбурнув гадину в кут і зло зашипів відьмі в обличчя:

   — На мій народ отрути не діють.

   Бідолашна змієвласниця як стояла, так і сіла на підлогу. Демони, будь-кого вражають виразом обличчя, коли хочуть. Навіть вражаючих відьом. Найшла коса на камінь. Марина знову хихикнула, кинулася піднімати відьму на ноги й упіймала себе на думці, що якось підозріло часто хихикає. І взагалі їй стало весело-весело. Була б музика, вже танцювала б. Може й не в такт, зате натхненно.

   — А я отруїлася сливою, — заявила дівчина у простір. — Бідолашна зміючка. Треба покликати ветеринара.

Змію хотілося знайти, підібрати та перевірити чи не постраждала вона.