розділ 17

   Келен стояв і безглуздо витріщався на храм Матері ураганів. Він сюди йшов одержати пораду. На підтримку не розраховував, людина, яка з власної дурості зрадила сестру цієї богині, жодної допомоги не отримає. А от пораду дати могла б. Якби вона мала гарний настрій. На що тепер розраховувати не доводилося.

   По площі між лежачими тілами похмуро бродили люди. У храмі не залишилося жодного цілого вікна. І тиша була така, наче Келен оглух.

   — Що тут сталося? — нарешті спитав капітан.

   Отримати відповідь він не розраховував, просто хотілося щось сказати, і ці слова здалися найдоречнішими.

   — О-о-о-о! — закричали одразу кілька людей. Наче весь цей час чекали, що хтось порушить зачаровану тишу.

   Келен відступив на крок, хитнув головою і пішов уперед. Чи йому відступати?

   Подивившись найрозумнішого на вигляд чоловіка, капітан підійшов до нього і повторив запитання:

   — Що тут сталося?

   Маг з пов'язкою лікаря шарахнувся, а потім подивився на Келена як на одного із синів господині храму.

   — О-о-о-о! — сказав він.

   — У вас тут немає інших слів?!

   Зачарували їх тут усіх, чи що? Чи розлючена богиня здатність зв'язувати слова відібрала?

   — Ніхто не знає, що тут сталося, — заговорив лікар, коли Келен уже був готовий розвернутися і піти. — Двері храму для всіх відчинені. Хтось увійшов і або розлютив богиню чимось, і вона вдарила вітром, або це був маг, який вирішив перевірити, що буде, якщо випустити там той вітер, який носить у собі...

   — Ага, — сказав Келен.

   Чомусь йому здавалося, що настільки божевільні маги давно вимерли як вид. Невже почали нові ідіоти народжуватись? Як невчасно.

— Ось, — сумно сказав лікар. — Скло обсипалося всередину храму. А потім зійшла богиня. Так зійшла, що навколишні будинки захиталися. Люди кинулися тікати. Якийсь недоучок активував щит. Бовдур! Стандартний амулет проти гніву богині. Через цей амулет і постраждали в основному. Коли він розпався віддачею людей вдарило. Дехто впав і по них потоптався. А богиня тепер мовчить. Може, убила за розбите скло, і тепер варта рано чи пізно натрапить на понівечений труп. Або не натрапить, і він почне смердіти в самому несподіваному місці. Добре б у рибальському порту, там цього «аромату» не помітять... А може, богиня свого руйнівника наздогнала і пробачила. Настрій Матері ураганів мінливий, як погода.

   — О-о-о-о... — сказав Келен.

   Просити поради у богині зараз не варто. А то мало того, що нарадить чогось такого, що простіше випити море, ніж слідувати, то ще й вимагатиме виконати все точно. Не забувши пообіцяти, що після цього прийде велике щастя і буде врятований світ.

   Щось йому останнім часом знову перестало щастити. Що б це значило? Він знову робить дурниці, чи зумів якимось чином повернутися на ту дорогу, наприкінці якої можна отримати прощення? Головне її подолати, не забуваючи, що невдачею карають. І доки він це покарання приймає, його бачать і на нього сподіваються. Не можна двічі повторювати ту саму помилку.

   ***  

   Сонце заливало світлом вулицю. Здавалося, вийдеш туди і розплавишся, розтечешся калюжкою, і навіть бриз не врятує. Погода дуже підходила для того, щоб сидіти під навісом та пити яблучний сік із перетертим у крупу льодом. Але розслабитися не виходило. А все через те, що Марині страшенно хотілося стукнути чимось важким по голові одного білобрисого демона. Але ж ухилиться, зараза.

   — Я вчив тебе літати, — сказав Ілієн, відпивши з глиняної чашки з пахким корицею напоєм.

   Дівчина акуратно відсунула від себе фрукт, який збиралася розрізати, і наставила на коханого чоловіка ніж.

   — Літати? — спитала дуже лагідно.

   Вона всю дорогу вимагала від цього дурня пояснень. А він мовчав як партизан на допиті і кудись тягнув за руку. Притяг у результаті в кав’ярню під солом'яним дахом на опорах, посадив і велично чекав на свій напій. Напевно, не менше півгодини. Потім довго цей напій розмішував скляною паличкою. І раптом на тобі, заговорив. Щастя яке.

   — Я не міг тебе попередити, — на мить демон зобразив на обличчі вину. А може, Марині тільки здалося. — Коли ти знаєш, що має статися, ти починаєш чекати. Пристрасно чекати. І боятися, що не вийде. І намагаєшся плани будувати. Це все відволікає та дуже заважає, коли потрібно просто відчути. Запам'ятається саме це відчуття. Відчуття польоту забути неможливо.

   — Да-а-а?.. — фальшиво здивувалася дівчина. Від Ілієна можна очікувати чого завгодно. Але вчити літати, принагідно нариваючись на божественну помсту — це занадто. Навіть для нахабного надміру демона.

Досі Снігурчин братик здавався розумнішим за Денеєна. Не хотілося б помилитися в ньому.

   — Інакше не навчишся. Потрібно відчути, доки цього не станеться, полетіти не зможеш. Навіть якщо з ніг до голови обвісишся накопичувачами.

   — О-о-о-о... — скептично сказала Марина, правда, вийшло занадто схоже на стогін. — Храм навіщо руйнувати?!

   — Це випадковість, — безтурботно посміхнувся брат Снігурки. — Там підходящий фон. Завжди пахне сильними вітрами. Легко відчути себе їхньою частиною. Особливо вільній тій, що зберігає, яку в справжні храми тягне, як бджолу до солодощів. Ті, що зберігають, підсвідомо відчувають силу. А там, де багато сили, можна отримати і захист, чи служіння. Це вже хто на що здатний...

   — Та почекай ти зі своїми служіннями! — перебила Марина. — До чого тут уміння літати? І взагалі, навіщо воно мені потрібне?

   — Знадобиться! — припечатав Ілієн. — Мало що станеться? А польоти... У храмі все летить, навіть сам храм намагається, але він міцно прив'язаний до землі. А ще там багато енергії, яка з цим прагненням пов'язана та сплетена. Якщо дозволити своєму вітру цю енергію зачерпнути... та хоча б зачепити краєчком, він також запам'ятає, як треба летіти.

— Нічого не розумію, — сказала Марина. Їй здавалося, що демон намагається її заплутати. — Як я полечу? Побіжу в повітрі як один білий кіт?