розділ 15

Екскурсію Ілієн почав з білого храму, зовсім не того, до якого так прагнув. Він провів дівчину до нього чиїмись садами та городами, в одному їх навіть обгавкав собака, прив'язаний до дерева. Допоміг Марині перелізти через невисоку огорожу. І вони опинилися на майдані.

   У центрі величезна клумба. Червоно-жовто-синя, смугаста, схожа на прапор Румунії. Збоку від клумби колодязь з журавлем, старий і обшарпаний, погано поєднується з рештою краєвиду. А навпроти колодязя розписна, сяюча позолотою брама храму.

   Сам храм півколом обіймав площу. Радував погляд натовпом пухленьких дам з мармуру, натиканих де завгодно, одягнених у одяг різних фасонів. Великі французькі вікна чергувалися з крихітними балкончиками. Решту площі фасаду займала ліпнина схожа на равликів.

   Марина здивовано подивилася на триповерхову будівлю, найменше, у її уявленні, схожу на храм, і обернулася до Снігурчиного братика вимагати пояснень. І побачила за два кроки від нього веселу парочку — Неміну та її напарника блондина.

   Дівчина-тінь усміхнулася, широко та безтурботно. Блондинчик різко зупинився і впустив мішок.

   — Яка зустріч! — хихикнула Марина.

   Неміна кивнула, схопила мішок, напарника за руку і потягла обох за собою.

   — Світлого дня! — життєрадісно закричала мало не на всю площу.

   Марина шарахнулася. Ілієн глянув на тінь з ледачою котячою цікавістю. А мішок знову впав. Доля в нього така.

   — Ми тут гуляємо, — невпевнено сказав блондин.

   — Ми теж, — знову хихикнула Марина, кумедно виглядав цей хлопець. Схожий на шпигуна з пародії. Виразом обличчя насамперед.

   Дару зітхнув, розпрямив плечі, штовхнув мішок, подивився на храм.

   — О, — сказав так, ніби не сподівався його там побачити. — Таке тільки у Батиші є. Вам буде цікаво.

   — Яке? — спитала Марина, дивлячись на нього впритул.

Блондин збентежився.

   — Храми не для богів, хоч на їхню честь, — сказав дещо невпевнено. — Храми в Батиші майже всі присвячені богам. Як монумент битви у Долині Тисячі Озер у столиці. Битва була далекою від столиці, а пам'ятник стоїть там. І боги з цих храмів далеко. На них тут ніхто не чекає. Просто звели будівлі на їхню честь. Нібито гарні.

   — О, — сказала Марина.

   Цікаві тут звичаї.

   Дару посміхнувся, широко й натягнуто. Неміна штовхнула його по нозі і вручила мішок.

   — Гуляєте? — Вирішила дівчина взяти переговори в свої руки.

   — Екскурсію проводимо, — сказала Марина якимсь дивом утримавшись від чергового хихикання. Ще подумають, що дурненька.

   — Проводьте, — дозволила тінь. — Ці храми — цікава річ. Боги їх ігнорують, зате туди бігають дівчата-інородки, які бояться, що тато чи брати їх продадуть у наложниці чи заміж якомусь дуже неприємному мужику. Якщо бояться щиро, одержують мітку на руку і щасливо йдуть радувати родичів. Ті, звичайно, дуже раді, особливо, коли з сумою визначилися і покупця знайшли. Але вдіяти нічого не можуть. Іноді приходять раби, що втекли, теж за міткою. А ще ці храми вина роблять, трави всякі додають і змагаються у когось краще. Більше користі від них немає.

   Марина з цікавістю подивилася на мармурову богиню на балкончику. Потім на Ілієна.

Навряд чи йому цікавий фальшивий храм і дівчата-втікачі, які просять громадянства. І тінь із напарником чомусь дорогою попалися. Чи демон їх підслухав і знав де шукати. Чи побачив і вирішив простежити. І стежив, пробираючись  чужими садами та городами. А його неуважна обраниця нікого не помітила.

   Цікаво, навіщо воно йому? Спостереження за тінню у природних умовах знадобилося?

   Поки Марина думала, Неміна навантажила Дару мішком, чемно попрощалася і нюхачі пішли.

   ***  

   — Він стежив за нами! — зупинив напарницю в порожньому провулку Дару. — Цей нелюд за нами стежив!

   — Я помітила, — відмахнулася Неміна. — Допитливий, зараза. Гадаю, йому цікава я. Серед його народу обдарованих Лучницею немає. Вони й так обдаровані незрозуміло чим.

   Дару недовірливо хмикнув.

   — Вони не бувають піратами, — впевнено сказала дівчина. — І не допомагають їм. І контрабандою возять лише свої трави, приправи та кухонне начиння. За спробу продати їхню зброю — будь-кому голову відірвуть. Та й не намагався ніхто її продавати за всю історію їхнього існування. Красти намагалися. І злодії залишилися без рук. А решту у них купують офіційно. Навіть ті, хто живе не за горами, напрочуд законослухняні, якщо справа не стосується їхньої честі та помсти, хоча вважаються злочинцями.

   — Але ж буває...

   — У них не буває, — сказала дівчина. — У тебе параноя. Цікаво, на кого він перетворюється? Запитувати непристойно... Може у цього дівчиська спитати? Раптом вона знає?

   Дару хмикнув. Жіноча цікавість непереможна.

   Якби у Неміни був вільний час, вона б витратила його на стеження за біловолосим нелюдом. В надії, що він на щось перетвориться.

   — Гаразд, пішли до амулетників. Будемо звіти писати, — сказав нюхач.

   Щось писати, особливо щось зашифроване, зовсім не хотілося. Погода чудова. Прохолодний вітерець доносить з моря гіркий запах. У такі дні добре сидіти на ганку або в альтанці. Пити напої з трав і мріяти про пригоди. Шкода, що коли такі мрії справджуються, вони зовсім не радують.

   Усі попередні завдання пари Дару-Неміна були насправді нескладні. Стандартні завдання. У викрадачів чиїхось спадкоємців та сімейних цінностей, нахабних контрабандистів, придорожніх грабіжників та інших асоціальних особистостей фантазія рідко працює настільки добре, щоб придумати щось нове й несподіване. Викрадених часто ховали у місті, де їх легко знаходили професійні жебраки, кишенькові злодії чи збирачі податків. То хтось щось бачив, то сусіди чули, то в порожньому будинку зненацька з'являлися мешканці. Приїжджим нюхачам тільки й залишалося побувати у всіх можливих місцях. Ще простіше було, якщо неподалік міста знаходилася стародавня усипальниця, занедбаний храм, печера чи інша подібна пам'ятка. Обов'язково знаходився розумник, який вважав, що місця краще не вигадати. Зрідка викрадачі здогадувалися ховатися в мисливських будиночках та на далеких виселках. Але й там їх знаходили за допомогою пошукового амулету. Не так вже й складно, в рідному місті і те веселіше.