розділ 9

   На стіл упало тіло.

   Марина навіть моргнути не встигла, як Ілієн якимось неймовірним рухом перетік до неї і висмикнув з-за столу разом зі стільцем. А наступної миті цей стіл перетворився на уламки, через те, що на нього звалилося тіло великого чоловіка. Дівчина відсторонено відпила з кухля, який тримала в правій руці, і з незрозумілим їй самій спокоєм поспостерігала, як на перше тіло приземляється друге, а ще через кілька секунд трохи лівіше падає третє.

— Дивні тут опади, — сказала вона, не дочекавшись четвертого.

   Ілієн, котрий тримав стілець з дівчиною, кивнув. Подивився нагору і загадково посміхнувся.

   — Твоя тінь розбушувалася, — здогадалася Марина, остаточно переконавшись, що стеження справа невдячна. А тінь – дуже дивна дівчина. Гаразд би цеглою з даху в переслідувачів кидалася, але мужиками... Де вона їх там бере?

   — Ходімо, подивимося, — запропонував демон.

   — Куди? — здивувалася Марина, почуваючи себе героїнею марення. — На дах? Я туди не полізу. У мене на дахи алергія.

   — Ні, — добродушно посміхнувся Ілієн. Мовляв, що із вас дівчат візьмеш? Самі себе лякаєте замість подумати. — Хочу подивитись на тих, хто з даху спуститься.

   — Навіщо?

   — Маю одну підозру.

   І посміхнувся. Загадково-загадково.

   Марина тільки зітхнула.

   — Гаразд, — не стала сперечатися. — Тільки після цього підемо спати.

   Снігурчин братик велично кивнув.

   Платити за випивку він цього разу не став, мабуть вирішивши, що падучі мужики за все розплатяться, коли прийдуть до тями. Хазяїн, напевно, вирішив так само, бо нікого не намагався затримувати.

   Ілієн вийшов на середину вулиці, озирнувся, начебто навіть принюхався і впевнено попрямував до вузького проходу між будинками. Там, як не дивно, знайшлися скручені спіраллю дерев'яні сходи, якими спускалися тінь, її приятель і капітан Келен, який десь загубив сорочку.

   — Хм, — голосно сказав Ілієн. Вийшло дуже схоже на котяче пирхання, причому глузливе.

   — І вам того ж, — озвався безжурний капітан.— Я ось ще пасажирів знайшов.

   — А ми тут гуляли, гуляли... — в тон йому озвалася Марина.

   Супутник тіні, що на одного, що на іншу подивився, як на божевільних. Ну, так, прогулянки біля сходів так само природні, як і пошук пасажирів у борделі.

   Марина хихикнула і пустотливо підморгнула йому. Схоже, що це щось істеричне. Не кожного дня мало не їй на голову звалюються здоровенні мужики. Потім ще й трясти почне, коли вивітриться алкоголь і до мозку дійде, що господиня уникнула смерті. Дуже ідіотської смерті. Померти через те, що на голову впав хтось з даху, що може бути дурнішим? Тільки самій з того даху стрибати комусь на голову.

   Добре погуляли, загалом. Вдарити б Ілієна разом із його ідеями чимось важким. Але рука не підніметься.

   ***  

   На ранок удача до Дару так і не повернулася. Спочатку рознощиця, позіхаючи, повідомила, що приготувати поки що нічого не встигли, тому шановному та трепетно ​​коханому клієнту доведеться задовольнятися тим, що залишилося від учорашнього дня. А залишився там гороховий суп та підсохлий хліб. Задовольнятись Дару не захотів і подався будити напарницю на голодний шлунок.

   Неміна, як справжня жінка, легко зіпсувала і так паршивий настрій. Причому, якимось чином винним у цьому виявився сам Дару. Яблуко, яке дівчина вручила, закінчилося дуже швидко. Друге, яке бідолашний нюхач спробував зірвати дорогою, охоронялося злісною псиною і не менш злобною бабкою. Завдяки останній Дару дізнався про себе багато нового і несподіваного.

   Напарниця лише похихикала. В управу нічної варти Дару прийшов байдужим до світу і всього, що в ньому відбувається. Крики голови місцевої варти не змогли похитнути його спокою. Тим більше, про те, що кричати будуть, Дару здогадався ще в момент планування афери. Та й репутація у місцевого начальника, як у людини, яка не любить себе стримувати перед підлеглими, що проштрафилися. Те, що заїжджі нюхачі не його підлеглі — вже окрема історія.

   Неміна теж сиділа з байдужим виглядом і щось розглядала на стіні.

   Мабуть тому кричати голові швидко набридло, і він перейшов до питань і спроб пробудити совість.

   — Навіщо ви туди полізли? — гірко й патетично спитав він. — Не завозили до нашого міста крадене срібло. Не завозили. Не могли. І навіть якби зуміли, чутки вже пішли б. А зараз ні натяку.

Неміна загадково посміхнулася.

   Голова важко зітхнув, як про репутацію коханої доньки.

   — Що тепер мої молокососи думатимуть про столичну варту? Що там служать аферисти, яким начхати на чужу думку?

   Дару, якщо чесно, саме так думав про більшість своїх колег, тож із задоволенням кивнув.

   Голова навіть закашлявся.

   — Що ви там взагалі робили? — спитав він, мабуть, змирившись із думкою, що в столиці в варту приймають всякий непотріб. — Ви вчинили бійку, скинули людей з даху.

   — Вони самі стрибнули, — сумно зітхнувши, сказала Неміна. — Злякалися. Невже я така страшна?

   — Ваш помічник страшний! — припечатав голова. — Де ви тільки знайшли... — заглянув у листочок, що лежав на столі, — голе породження дупи демона?

   Дару знову охоче кивнув.

   — Ні, він милий, — не погодилася напарниця. — Справжній чоловік. Сміливий, добрий.

   Голова приголомшено моргнув, мабуть, у нього були інші відомості про капітана Келена. Похитав головою.

   — Гаразд, — вирішив упокоритися своїй долі. — Ви побили цих недоумків, так їм і треба. Але чому ви після цього втекли?

   — Ми просто пішли, — не погодилася з визначенням Неміна. — Там нічна варта прибула, ми вирішили не заважати.

   — Краще завадили б, бо ці дівки з переляку знищили всі сліди!

   То був уже крик душі.

   Дару і Неміна здивовано переглянулись.

   — Сліди? — перепитала дівчина.

   — Поки ви били нещасних контрабандистів, хтось у тому борделі вбив торговельного представника острова Рекан. А для них це все одно, що вбили б посла, навіть гірше. Вбивця був настільки нахабний, що заплатив вуличному хлопчику за те, що він із першим ударом Річкового Дзвона доставить записку нічній варті. У записці він описав і спосіб вбивства, і час, і місце.