Роздати старі борги?

   — А якщо ти попадешся? — співчутливо спитав жіночий голос.

   Витончена долонька майнула над полум'ям крихітної свічки і зникла в дивній густій ​​темряві кімнати.

   — Я не попадусь, — несерйозно сказав чоловік. — Та й... Не можу інакше. Перш ніж приймати нове служіння, треба розірвати зв'язки зі старим. Як знову народитися, я це зрозумів нещодавно. Тільки смерть здатна їх розірвати, — це було сказано впевнено та жорстко. Беззаперечно.

   Співрозмовниця хмикнула.

   — Це тепер так називається? — скептично уточнила жінка чимось дзвякнувши. — Ти все ще дитина. Хоча вже не настільки наївний.

   — Мене так виховали, — не погодився чоловік. — Хочу бути чесним. З собою. А наївність... у мене були добрі вчителі.

   — У тебе був лише один учитель, але гаразд, — зітхнула жінка. — Тільки будь уважним. Незабаром ти опинишся в точці, звідки для тебе є два шляхи. Який вибереш, тим далі підеш і скільки б потім не було перехресть, повернутися до пропущеного не вийде. І... Не відмовляйся від допомоги. І в допомозі теж не відмовляй.

   — Пророцтво? — зацікавився чоловік.

   — Попередження. Майбутнє не визначене, ти сам його вибереш для себе. Ростиме та гілка, яка залишиться на дереві. Зрубана помре.

   — Здається, ти хочеш мене налякати...

   — Не груби богині, — добродушно сказала жінка, і свічка згасла.

   Наступної миті непроглядна темрява розтанула, наче її й не було. І якби хтось увійшов в кімнату, він би побачив облуплені стіни, стіл, збитий з потемнілих від вогкості дошок, табурет йому в пару і недоречно розкішне крісло. На табуреті сидів задумливий молодик, який крутив між пальцями монетку. А в кріслі лежала квітка. Біла лілія. Прекрасна, але з важким ароматом.

   — Закінчу те, що почав, — сказав квітці чоловік і встав на ноги. — Роздам борги та обрубаю останні зв'язки. Щоб прийняти служіння, потрібно звільнитися від попереднього. Просто, щоб не озиратися і не чекати удару в спину.

   — Упертюх, — прошелестів жіночий голос.