розділ 2

   Марина та Ілієн чинно, як шановна сімейна пара, сиділи в "Глиняному глечику", досить дивному на погляд дівчини закладі. У будівлі була відсутня стіна з боку порту, зате був величезний конусоподібний дах, вкритий свіженькою золотистою соломою. Страви тут були лише рибні, натомість напої на будь-який смак і не всі з алкоголем. Вгодована жінка за великим столом біля стіни навіть щось на кшталт коктейлів змішувала і дуже зацікавилася Марининою балаканиною про соломинки та лимонні дольки.

   Дівчина пила прохолодний напій, що пахнув м'ятою. Дивилася великий корабель, який натовп напівголих мужиків підтягували за канати до причалу. Розслаблялася і почувала себе ситою кішкою. А потім до столу підійшов дивний тип.

   — Келен Дайро, — сказав розхристаний хлопець і підморгнув Марині.

   Дівчина ледь утрималася від того, щоб сховатись за спиною Ілієна. Надійною такою спиною, за якою нічого боятися. У тому числі і негарних чоловіків, схожих на каторжників, що втекли. Якби Марина була одна, втекла б від цього Келена з усією можливою швидкістю. А так можна посидіти, послухати, що він скаже. Дівчина тільки сподівалася, що не пропонуватиме Ілієну продати супутницю. Були прецеденти, і демон дуже розгнівався.

Чомусь негарного, але по своєму чарівного чоловіка було шкода.

   До демонів, тут, далеко від кордону, ставилися добре, напевно, через те, що вони були рідкістю. Натомість до дівчат деякі гади висували дивні претензії. Купці з півночі та островів намагалися купити, жителі півдня проводжали зневажливими поглядами через непокриту хусткою голову, а нетверезі морячки норовили вщипнути. І наявність присутність Ілієна багатьох не зупиняла. Терпіння Снігурчиного братика вимірювали, чи що?

   — Капітан "Воронячих крил", — продовжив представлятися каторжник, блискаючи зубами і на диво нагадуючи Джека Горобця. Не обличчям, може трохи манерою, але набагато більше харизмою. — Я чув, шановні обдаровані шукають корабель у Катаршах.

   Ілієн голосно хмикнув і загадково ворухнув пальцями, випустивши з руки чашку з настоєм трав, що бадьорили.

   — Ось! — ще ширше посміхнувся капітан. — Мій корабель туди йде. Правда із заходом у Золоту Бухту та Батиш, але кращого варіанта ви не знайдете.

   Впевнений такий. Чи самовпевнений? Марина мимоволі посміхнулася.

   — Дивна людина, — задумливо промовив Ілієн. — Вперше бачу капітана, що самостійно шукає собі пасажирів.

— А я не пасажирів шукаю, я обдарованих. — Келен розтиснув кулак і кілька разів хитнув підвіскою на стрічці. — З силою вітру. У цьому містечку жодного не живе, тут взагалі тільки пара ворогуючих знахарів є, а в мене король вітрів розрядився. Не пощастило потрапити у смугу штормів. Ризикувати не хочеться. Довелося скористатися собачим каменем. А він тільки вас тут винюхав.

   Капітан тяжко зітхнув і знизав плечима.

   Марина, примруживши очі, дивилася на підвіску. Схоже, це та сама штука, за допомогою якої перевіряють немовлят на дар. У тому числі і на дар тих, хто зберігає. Тут уже як запрограмуєш. А харизматичний капітан, зламавши стереотипи, шукав обдарованих вітром у немаленькому місті. Оригінал та майже розумник.

   — Дивна людина, — повторився Ілієн і вишкірив на капітана ікла в неприємній посмішці. — Думаєш, ми погодимося говорити з твоїм каменем лише за право плисти на твоєму кораблі?

   — Що ви! — життєрадісно засяяв капітан. — Я заплачу. Та й плисти з повним повелителем безпечніше, а хто вам ще зізнається, що він розряджений?

   Ілієн хмикнув, уважно подивився на нахабну людину і велично кивнув. Грошей він не потребував, але розмова з повелителем вітру стала чудовим уроком поводження з новими сильними речами. А вчити Марину Снігурчиному братику подобалося. Напевно, тому, що вона не сперечалася і не тікала як Денеєн і двоюрідні сестрички.

   Може Ілієну відкрити свою маго-школу і відвести душу?

   Марина подумала і вирішила не подавати ідей, які невідомо у що виллються.

Капітан, випромінюючи задоволення світом і своїм у ньому місцем, привів нових пасажирів до корабля, показав їм повелитель вітру і помчав лаятися з вантажниками. Марина провела його здивованим поглядом. Не кожен день побачиш, як побачивши худого вилицюватого хлопця розбігаються в різні боки здоровені дядьки. Причому тряс він у повітрі згорнутим у трубку листом зі списком товарів, а зовсім не позашлюбним сином мачете та шаблі, недбало заткнутим за пояс. І як порізатись не боїться?

   Ще в капітана був меч із гарною рукояттю. У місті він носив його, як якийсь мультяшний ніндзя, за спиною, рукояткою над лівим плечем. А в порту смикав за лямки і перемістив на поперек. Горизонтально. Марині стало цікаво — невже так зручніше його діставати з піхов? Чи тут просто так заведено? Чоловіки часто не шукають легких шляхів. Жінки, втім, також. Ось вона знайшла на свою голову. З'їздила у гості на канікули. До родичів коханого чоловіка.

   На що вона на той момент розраховувала, дівчина досі не розуміла. Спілкування з Денееном мало підказати, що очікувати від демонів можна чого завгодно, не обов'язково хорошого. Втім, сильно вона не скаржилася. Просто бурчала.

   ***  

   Найнормальнішим із родичів Ілієна виявився тато Денеєна. Напевно тому, що він, незважаючи ні на що, був людиною. Інші, як дуже скоро почало здаватися Марині, змовилися звести її з розуму. Першим, кого Марина побачила, був відсторонено-радісний Дішине, що обдарував дівчину ножами, підковою з вигравіруваними квіточками, що нібито приносить щастя і відганяє дощ, і рожевою морквою, яку слід засушити, розтерти в порошок і кинути в обличчя ворогові, щоб він зізнався. У чому саме, Дішіне не уточнив. І чим допоможуть ці одкровення в той момент, коли ворог вирішить Марину вбити, щоб нікому не розбовтала страшну таємницю, що відкрилася, — теж.

   З підковою справи були ще гірші, ніж з морквою. Підкову треба було носити із собою, бажано підвісивши на пояс. А вона була важка і виглядала саме підковою вкраденою у коня, а зовсім не прикрасою. З іншого боку, ображати брата Ілієна не хотілося. Добре хоч ножі братики дозволили покласти у сумку.