Розділ 63

З темряви почувся звук, схожий на скрегіт металу по склу – моторошний вереск, від якого стигла кров у жилах. Монстр атакував, випускаючи десятки щупалець одночасно, намагаючись схопити лицарів. Але ті рухалися як єдиний організм – роки тренувань не минули дарма. Мечі спалахували сріблястим сяйвом, відсікаючи темні відростки, що тут же розсипалися чорним попелом.

– Знайдіть ядро! – командував капітан Бертіон, його голос перекривав навіть вереск чудовиська. – Воно має бути десь усередині цієї темряви!

Лицарі оточили істоту, намагаючись відвернути її увагу, поки двоє найспритніших воїнів підбиралися ближче. Раптом у самій гущі чорної маси щось спалахнуло – крихітна точка багряного світла, що пульсувала як серце.

– Ось воно! – крикнув один із лицарів, і його меч, розігрітий до білого сяйва магією рун, пронизав темряву.

Істота завила – цього разу не загрозливо, а жалібно, наче поранена тварина. Її тіло почало розпадатися, розсіюючись у повітрі чорним димом. За мить від неї не залишилося й сліду, а аномалія почала затягуватися, наче рана, що загоюється.

Саме тоді Анабель помітила рух на горизонті. З боку поселення до них наближалася група людей, і їхній вигляд змушував серце стискатися від жалю. Навіть здалеку було видно, що роки життя в Пустці наклали на них свій моторошний відбиток – їхні обличчя були блідими, майже сірими, з глибоко запалими очима, що світилися відчаєм та втомою. Шкіра на їхніх руках та обличчях була вкрита мережею тонких шрамів – слідами від численних зустрічей із монстрами та аномаліями.

Їхній одяг більше скидався на лахміття – потріпані, багато разів латані тканини різних кольорів, що давно втратили свою яскравість під впливом магічних міазмів. В їхніх рухах відчувалася постійна настороженість – так рухаються люди, що звикли щомиті очікувати нападу. Навіть діти, що йшли поруч із дорослими, мали в очах той особливий блиск, що з'являється лише у тих, хто надто рано дізнався, що таке справжній жах.  

Лише кілька фігур виділялися серед цього моря людського відчаю – воїни в потертих, побитих у численних боях обладунках. Їхня броня була схожа на бойовий літопис – кожна подряпина, кожна вм'ятина розповідала історію чергового бою за виживання. Мечі при їхніх поясах були не просто зброєю – вони були продовженням самих воїнів, єдиною запорукою того, що завтрашній день настане.

В очах цих людей Анабель бачила відображення всього того жаху, через який їм довелося пройти – безкінечні ночі, коли вони тремтіли за хиткими стінами своїх осель, прислухаючись до виття монстрів; дні, коли вони ховали чергову жертву аномалій; роки, проведені на межі між життям та божевіллям, де кожен подих міг стати останнім. І все ж вони вижили, вистояли, зберегли в собі щось людське посеред цього пекла.

Анабель вийшла з карети, відчуваючи, як її лицарі напружилися, готові будь-якої миті стати між нею та потенційною загрозою. Але вона знала – ці люди не вороги. Вони тепер її піддані.

– Я – маркіза Анабель Нахт, – її голос прозвучав чітко та впевнено. – З цього дня ці землі під моїм управлінням.

Один із воїнів виступив наперед і зняв свій пошарпаний шолом. У цю мить Анабель відчула, як земля йде з-під її ніг. Світ навколо завмер, звуки стали приглушеними, наче крізь товщу води. Її серце пропустило удар, а потім почало битися так сильно, що здавалося, ось-ось вирветься з грудей. Час розтягнувся, перетворюючи кожну секунду на вічність.

Перед нею стояв чоловік, чиє обличчя вона бачила щоночі у своїх снах, обличчя, що переслідувало її навіть у цьому новому світі. Ті самі зморшки біля очей, що з'являлися, коли він посміхався, та сама сивина на скронях, яку вона так любила цілувати, навіть той самий шрам над бровою – пам'ять про невдалу спробу відремонтувати дах. Кожна риса, кожна деталь була точною копією її Августа.

Спогади накрили її хвилею – їхня перша зустріч, весілля, народження дітей, тисячі маленьких моментів щастя, що складали їхнє спільне життя. Сорок дев'ять років разом, кожен день яких був сповнений любові. І ось тепер, у цьому чужому, божевільному світі, де навіть реальність часом розпадалася на шматки, вона знову бачила його обличчя.

– Август? – прошепотіла вона, і в цьому єдиному слові змішалися надія і страх, радість і відчай, любов і біль втрати. Її голос тремтів, а в очах збиралися сльози. Вона знала, що це неможливо, що це якась жорстока гра долі, але її серце відмовлялося це приймати.

Вітаю, мої любі! Щиро дякую, що пройшли цей шлях разом із героями до самого фіналу. Для мене ваші коментарі та вподобайки — це найкраще натхнення писати далі, тож буду вдячна за вашу активність!

Продовження "Коли прокидається пітьма" уже чекає на вас!