Розділ 62

Герцогиня Скорпіо здавалася доволі приємною особою – можливо, єдиною з усієї вищої аристократії, хто не викликав у Анабель миттєвої відрази. В її роду дивним чином народжувалися лише дівчата, що робило їх унікальним явищем в імперії. Утім, Анабель надто добре пам'ятала коментар автора роману щодо цього феномену: «Чи впевнені ви, що народжуються тільки дівчата?»

Цей коментар завжди викликав у неї неприємне відчуття – наче хтось провів крижаним пальцем по спині. У її пам'яті спливали й інші плітки, що тепер здавалися значно тривожнішими: як щороку в певні дні герцогиня закривала цілі крила палацу під приводом «родинних церемоній», як у підвалах іноді лунали дивні звуки, схожі на крики новонароджених, але ніхто ніколи не бачив вагітних жінок у палаці, окрім самої герцогині, як служниці шепотілися про таємні кімнати, куди заборонено входити під страхом смерті...

Але Анабель не збиралася заглиблюватися в ці таємниці. У неї були свої проблеми, і доки герцогиня не становила прямої загрози, її не цікавили темні секрети роду Скорпіо. Хоча інколи, згадуючи той особливий блиск в очах герцогині, коли та дивилася на свою дочку, Анабель відчувала, що за маскою гостинної господині ховається щось значно моторошніше. В такі моменти вона раділа, що її шлях лежить подалі від цього місця, де навіть стіни, здавалося, приховували древні й страшні таємниці.

На одинадцятий день подорожі, коли вони вже майже дісталися до першого великого поселення, простір перед ними раптом почав викривлятися. Спочатку це видавалося як легке тремтіння повітря, наче марево в спекотний день. Але вже за мить реальність почала розпадатися на частини – кольори змішувалися і перетікали один в одного, форми втрачали чіткість, а сам простір здавався рідким, наче хтось розмивав акварельний малюнок.

У повітрі з'явилися дивні спотворення – там, де реальність була особливо тонкою, можна було побачити відблиски інших світів. Примарні образи проступали крізь завісу буття – химерні архітектури міст, яких не існувало, силуети неможливих створінь, фрагменти пейзажів, що суперечили законам природи. Усі ці видіння накладалися одне на одне, створюючи калейдоскоп жахіть, від якого паморочилося в голові.

У центрі цього виру реальність тріснула, розколовшись наче дзеркало. Крізь тріщину сочилося багряне світло – не просто червоне, а якесь протиприродне, від якого боліли очі. Воно пульсувало в такт якомусь невідомому ритму, наче серцебиття древнього чудовиська, що прокидалося від тисячолітнього сну. А потім із розлому повалив чорний туман – густий та маслянистий, він не розсіювався у повітрі, а стелився землею живими щупальцями, що тягнулися до всього живого.

– Аномалія! – крик капітана Бертіона пролунав різко та чітко, розриваючи моторошну тишу, що запала навколо. – Всім приготуватися!

Анабель відчула, як її шкіра вкрилася мурашками – не від страху, а від концентрації магічної енергії, що раптом наповнила повітря. Навіть захисні руни на обладунках її лицарів відреагували на близькість аномалії – вони спалахнули яскравіше, створюючи навколо воїнів мерехтливі захисні бар'єри.

З чорного туману полізли створіння, від одного вигляду яких стигла кров у жилах – спотворені, викривлені форми життя, що здавалися зібраними зі шматків різних істот. У деяких було по кілька голів, що росли прямо з тулуба в різних місцях – вовчі морди з оленячими рогами, зміїні пащі з котячими іклами, пташині дзьоби з людськими зубами. Їхні тіла були вкриті одночасно шерстю, лускою та пір'ям, а з-під цього покриву сочилася чорна рідина, що димілася під час контакту з повітрям. Кінцівки теж були перемішані – павучі лапи росли поруч із вовчими, а зміїні хвости закінчувалися скорпіоновими жалами.

Лицарі кинулися в бій, їхні мечі співали в повітрі, розсікаючи цю спотворену плоть. Магічні руни на їхніх обладунках спалахували з кожним ударом, посилюючи силу атак.

Раптом земля здригнулася з такою силою, що навіть карета захиталася. З порталу виповзло щось настільки величезне, що навіть найсміливіші лицарі мимоволі відступили на крок. Це було створіння, що здавалося зітканим із самої темряви та жахіть – квінтесенція усіх нічних кошмарів, що колись мучили людство. Його тіло постійно змінювало форму, то розтікаючись чорною масою по землі як величезна калюжа живої смоли, то здіймаючись величезною колоною до неба, затьмарюючи сонце.

З цієї живої темряви постійно виростали щупальця та кігті – сотні, тисячі відростків, кожен з яких рухався незалежно від інших, наче мав власну свідомість. Вони були покриті чимось схожим на луску, що світилася зсередини багряним світлом, а на кінцях мали гачки та шипи, що здавалися зробленими з обсидіану. У різних частинах цієї аморфної маси спалахували й гасли червоні вогники, схожі на очі – але це були не просто очі, а немов вікна в якийсь інший, моторошний вимір, звідки на світ дивилося щось древнє та невимовно чуже.

– Командир! – крикнув хтось із лицарів. – Треба знищити його, інакше аномалія не закриється!