Розділ 61

Землі Пустки розгорталися перед ними як сторінки забутої книги жахів – спустошені, покинуті території, де навіть трава здавалася сірою та хворою. Колись квітучі поля перетворилися на випалені пустирі, де стирчали почорнілі стовбури мертвих дерев, схожі на скелети древніх чудовиськ. Залишки доріг, колись вимощених каменем, тепер були розбиті та розкришені, поглинуті чорною землею, що місцями пульсувала тьмяним багряним світінням.

У повітрі постійно витав металічний присмак магічних міазмів – невидимої отрути, що залишилася після Великої Війни. Подекуди можна було побачити темні плями аномалій – ділянки простору, де реальність викривлялася та розпадалася, створюючи портали в інші виміри. Навколо них земля була вкрита дивними кристалами, що росли прямо з ґрунту – чорними, з червоними прожилками, які пульсували в такт якомусь невідомому ритму.

Карета маркізи повільно просувалася цими проклятими землями, часто зупиняючись через розбиті дороги. Кожен привал перетворювався на маленьку військову операцію – лицарі встановлювали периметр, розставляли магічні бар'єри, а розвідники постійно патрулювали околиці. Навіть у короткі години відпочинку ніхто не знімав обладунків і не випускав зброю з рук.

– Чергова зупинка, міледі, – доповів капітан Бертіон, підходячи до карети. – Колесо потребує ремонту. Знову ці прокляті кристали – ростуть прямо з-під землі, розривають каміння.

Анабель кивнула, спостерігаючи, як її лицарі миттєво розгортають оборонні позиції. Вона вже звикла до цього ритуалу – надто часто їхні зупинки привертали увагу місцевих «мешканців».

Ніби у відповідь на її думки, з мертвого лісу почувся моторошний вий. За мить з-поміж почорнілих стовбурів виринули темні силуети – викривлені, спотворені істоти, що колись, можливо, були звичайними вовками. Тепер їхні тіла були вкриті чорною бронею, з-під якої сочилася отруйна рідина, а з пащ крапала чорна слина, що випалювала землю.

Лицарі миттєво вишикувалися, утворюючи живий щит навколо карети. Їхні мечі спалахнули магічним вогнем – від кожного леза підіймалося сріблясте полум'я, що залишало в повітрі світлові сліди при кожному русі. Руни на їхніх обладунках засяяли яскравіше, створюючи павутину захисних символів – кожен знак пульсував у такт ударам серця воїнів, посилюючи їхню силу та реакцію.

Бій був коротким, але жорстоким. Монстри атакували хвилями темряви, їхні спотворені тіла рухалися з нелюдською швидкістю, залишаючи за собою слід із чорної отруйної рідини, що випалювала землю. Їхні кігті та ікла, подовжені мутаціями, могли пробивати навіть зачаровану сталь, а з пащ сочилася чорна слина, що шипіла, контактуючи з повітрям.

Але проти вишколу імператорських воїнів навіть ці жахіття не мали жодного шансу. Мечі співали в повітрі, кожен удар супроводжувався спалахом магічного вогню, що випалював темну плоть. Руни на обладунках відгукувалися на кожен рух, посилюючи удари та захищаючи від отрути. Коли лезо торкалося монстра, магічне полум'я вибухало, розриваючи тварюку зсередини снопом іскор.

Лицарі рухалися як єдиний організм – роки тренувань та магія крові, що текла в їхніх жилах, перетворювали їх на досконалу бойову машину. Там, де один атакував, інший уже був готовий прикрити його спину. Коли монстр намагався прорватися крізь їхній стрій, три клинки одночасно перехрещувалися на його шляху, розриваючи темну плоть потоками сріблястого вогню.

За лічені хвилини все було скінчено. Останні монстри розсипалися чорним попелом, що швидко розвіявся у повітрі, залишаючи після себе лише випалені сліди на землі та характерний металічний присмак магії в повітрі.

Анабель дивилася через вікно карети на ці щоденні бої, і розуміння масштабу завдання, поставленого імператором, поступово наповнювало її душу. Одна справа – читати звіти про стан цих земель, зовсім інша – бачити все на власні очі.

– Міледі, – тихо промовила її нова служниця Марія, нервово стискаючи руки. – Можливо, не варто було... Ці землі надто небезпечні. Навіть досвідчені лицарі тут гинуть.

Анабель повернулася до неї з легкою посмішкою: 

– Повір, це все одно краще, ніж імператорський двір. Принаймні тут вороги нападають відкрито, а не ховаються за люб'язними посмішками та отруєними келихами.