Розділ 60

– Як герцог Рейвен міг допустити таке? – Кассандра відкинулася на спинку крісла, і сонячне світло, що пробивалося крізь листя екзотичних рослин, створило на її обличчі химерну гру тіней. – Якби вона залишилася в роду, вся слава дісталася б йому.

– Схоже, чутки про її страждання в маєтку були правдиві, – герцогиня задумливо подивилася в далечінь, де пустельний вітер здіймав хмари золотистого піску. Її пальці несвідомо стиснули тонку ручку чашки сильніше. – Ніщо інше не змусило б дівчину її статусу відмовитися від родини.

Вона повернулася до дочки, і її постава стала жорсткішою, як у полководця перед важливою битвою: 

– Тобі треба спробувати заприятелювати з нею. Зараз вона – ключова фігура в імперській грі.

– Це буде... заманливо, – Кассандра усміхнулася, і в її посмішці промайнуло щось хиже, а чорні очі спалахнули небезпечним блиском. Один з її браслетів ковзнув по руці, нагадуючи своєю формою згорнутого в кільце скорпіона. – Востаннє, коли я її бачила, вона була схожа на налякану мишу – ховалася по кутках у старомодних сукнях, опустивши голову.

У повітрі повисла важка тиша, порушувана лише шелестом листя та тихим дзюрчанням фонтанів. Навіть квіти, здавалося, притихли, прислухаючись до цієї розмови, що могла змінити долю імперії.

Їхню розмову перервала поява служниці, яка оголосила про прибуття делегації. Коли мати з дочкою вийшли на парадне подвір’я, їхні очі розширилися від подиву. Процесія, що в'їжджала у ворота, була не просто пишною – це була добре тренована армія, замаскована під почесний ескорт.

На чолі колони їхали важкі вершники в чорних обладунках, створених найкращими майстрами імперії. Кожен комплект був витвором мистецтва – панцирі, викувані за подобою скорпіонів, відблискували в призахідному сонці тьмяним металічним блиском. Нагрудники були прикрашені магічними рунами, що пульсували слабким червоним світлом, а сегментовані наплічники скидалися на клешні величезних хижаків. Шоломи, стилізовані під голови монстрів, приховували обличчя воїнів за масками з прорізами для очей, що світилися в сутінках моторошним червоним сяйвом.

Їхні коні, чорні як безмісячна ніч, були вкриті легкою бронею, що повторювала природні пластини тварин. Кожен рух видавав довгі роки тренувань – вони рухалися з тією особливою грацією бойових коней, що звикли до ваги обладунків та запаху крові.

За вершниками котилися важкі карети, чорні як сама ніч, прикрашені золотими орнаментами та гербами. Їх супроводжували піші воїни в легших обладунках – розвідники та стрільці, чия броня була створена для швидкості та маневровості. Їхні рухи були точними та ощадливими – так рухаються лише професійні вбивці, що пройшли найсуворіший вишкіл.

Над процесією майоріли штандарти – чорне полотнище з новим гербом маркізи Нахт, вишитим сріблом та золотом. У світлі призахідного сонця здавалося, що символи на прапорах оживають, рухаючись у такт подиху вітру.

З боків колони йшли лучники, чиї чорні луки були інкрустовані рунами влучності. За плечима в кожного виднівся сагайдак зі стрілами, оперення яких було пофарбоване в чорний колір – знак приналежності до елітних підрозділів. Їхні рухи були настільки синхронними, що здавалося – вони діють як єдиний організм.

Це була не просто охорона – це була особиста армія, дарована імператором новій маркізі. Кожен солдат був ретельно відібраний та навчений, кожен був готовий віддати життя за наказ. Їхня дисципліна та вишкіл були очевидні навіть у тому, як вони тримали стрій – бездоганно рівні лінії, ідеальні інтервали, чіткі рухи.

Але найбільше їх вразила сама Анабель, коли вона вийшла з карети. Від тієї наляканої дівчини, яку пам'ятала Кассандра, не залишилося й сліду. Та, що колись ховалася в тінях бальних залів у старомодних сукнях, що здавалися вицвілими від страху, та, чия постава завжди була скутою, наче вона намагалася зробитися меншою та непомітнішою, та, чиї очі завжди дивилися в підлогу, наче боячись зустрітися з чужим поглядом – усе це зникло, розчинилося, наче неприємний сон.

Перед ними стояла справжня аристократка, чия постава випромінювала природну велич, а кожен рух був сповнений тієї особливої грації, що притаманна лише найдревнішим родам. Її чорне вбрання, зшите з найдорожчих тканин та прикрашене срібною вишивкою, було водночас і вишуканим, і загрозливим – як обладунки, перетворені на витвір мистецтва. Графітовий відтінок її шкіри у світлі призахідного сонця здавався відполірованим до металічного блиску, роблячи її схожою на живу статую, викувану з дорогоцінного металу.

Замість колишньої невпевненості кожен її жест тепер випромінював силу та владу. Її очі, колись постійно опущені, тепер дивилися прямо та твердо, в їхній глибині причаїлася та особлива мудрість, що приходить лише через страждання. В її поставі, у тому, як вона тримала голову, як рухалася, відчувалася не просто аристократична велич – у ній було щось більше, щось древнє та небезпечне, наче за час своїх випробувань вона не просто змінилася, а перетворилася на щось зовсім інше – істоту, що вже не боїться ні болю, ні смерті.

– Дякую за вашу гостинність, герцогине Скорпіо, – промовила вона, і її голос, колись тихий та непевний, тепер звучав, як звук срібних дзвіночків – чистий та дзвінкий, але з прихованою сталевою нотою. – Ви надзвичайно люб'язні, що дозволили нам зробити зупинку у вашому чудовому маєтку.

Герцогиня з дочкою обмінялися швидкими поглядами. Обидві розуміли – перед ними стоїть уже не та загнана жертва обставин, яку вони пам'ятали. Перед ними була нова сила, з якою доведеться рахуватися всій імперії – сила, народжена з болю та страждань, загартована у вогні випробувань, небезпечна саме тому, що їй більше нічого втрачати.