Розділ 59

Герцогство Скорпіо виростало з пустельних пісків подібно до видіння з древніх легенд – величезна фортеця з червоного піщанику, чиї вежі, загострені як отруйні жала скорпіона, пронизували небо. У променях призахідного сонця здавалося, що сама пустеля схиляється перед цією величною спорудою, чиї стіни були відполіровані тисячоліттями піщаних бур до такого блиску, що в них відбивалося небо, створюючи ілюзію, ніби вся будівля палає зсередини розплавленим золотом.

Кожен камінь цієї древньої цитаделі був просякнутий магією – не просто звичайними захисними чарами, а чимось значно давнішим і небезпечнішим. Можна було відчути, як ця сила пульсує в самих стінах, подібно до серцебиття велетенського створіння. Магічні руни, вирізьблені на каменях тисячі років тому, світилися приглушеним червоним сяйвом у сутінках, складаючись у візерунки, від яких боліли очі, якщо надто довго на них дивитися.

Масивні ворота фортеці були викувані з бронзи, почорнілої від часу, і прикрашені барельєфами, що зображували сцени древніх битв. У світлі призахідного сонця здавалося, що фігури воїнів ворушаться, а їхня зброя виблискує справжнім металом. Над воротами височіла величезна статуя скорпіона, вирізьблена з чорного обсидіану – родовий символ панівної династії. Його клешні були підняті в погрозливому жесті, а у хвості, піднятому для удару, пульсувало червоне світло – стародавній магічний кристал, що служив і маяком для подорожніх, і попередженням для ворогів.

Навколо фортеці розкинулося місто, побудоване концентричними колами – що ближче до цитаделі, то вищими і розкішнішими ставали будівлі. Вулиці були вимощені червоним каменем, що вдень вбирав сонячне тепло, а вночі повільно віддавав його, створюючи особливий мікроклімат. Між будинками росли пальми та інші рослини, що могли вижити в пустелі – кожна була свідченням майстерності місцевих магів, які створили цей оазис серед безкрайніх пісків.

У повітрі змішувалися запахи прянощів із місцевих базарів, пахощі екзотичних квітів, що росли у внутрішніх двориках, і ледь вловний металевий присмак магії, що пронизувала кожен камінь цього місця. Навіть вітер тут був особливим – гарячий і сухий, він ніс із собою дрібні піщинки, що виблискували у світлі призахідного сонця як крихітні діаманти.

Усе місто готувалося до прибуття маркізи – слуги розвішували штандарти з гербами герцогства Скорпіо та новим гербом маркізи Нахт, вулиці прикрашали гірляндами з місцевих квітів, а в повітрі відчувалася та особлива напруга, що передує важливим подіям. Навіть древні захисні чари, здавалося, посилили свою пильність – червоне світіння магічних рун стало яскравішим, а вартові на стінах стояли особливо прямо, їхні обладунки виблискували в променях сонця, що хилилося до заходу.

Герцогиня Максимілла Скорпіо сиділа в саду свого палацу, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Сад був її особливою гордістю – оаза життя посеред випаленої пустелі, де кожна рослина була маленьким дивом, вирощеним за допомогою древньої магії її роду. Фонтани, що розбризкували кришталево чисту воду, створювали ілюзію прохолоди навіть у найспекотніші дні, а повітря було напоєне ароматами екзотичних квітів, що розпускалися лише вночі – червоні троянди, привезені з далеких південних земель, чиї пелюстки світилися у темряві тьмяним багряним сяйвом; чорні орхідеї, що співали тихі колискові, коли місяць досягав зеніту; і золоті лілії, чий аромат був настільки п'янким, що від нього паморочилася голова у необережних відвідувачів.

Поруч із нею сиділа її дочка, Кассандра – живе втілення краси та небезпеки роду Скорпіо. Її темно-коричнева шкіра мерехтіла в сутінках подібно до полірованої бронзи, а довге чорне волосся, заплетене в складні коси, що скидалися на хвости скорпіонів, було прикрашене золотими шпильками та гребенями, інкрустованими рубінами кольору запеченої крові. Тонка сукня з шовку кольору нічного неба, розшита золотими нитками у візерунки древніх захисних рун, підкреслювала її бездоганну фігуру, а важкі золоті браслети на зап'ястях тихо дзвеніли за кожного її руху, нагадуючи про багатство та силу її роду.

У її очах, таких самих чорних і глибоких, як у матері, причаїлася та сама суміш королівської величі та смертельної небезпеки, що була притаманна всім жінкам їхнього роду. Її тонкі пальці, прикрашені перснями із чорними діамантами, що були фамільними реліквіями роду Скорпіо, граційно тримали тонку порцелянову чашку, розписану сценами древніх битв. Навіть у такий спекотний день вона зберігала ту особливу поставу, що відрізняла представниць найдревніших родів – величну та небезпечну водночас, наче отруйна змія, що готується до стрибка.

Від обох жінок віяло тією особливою силою, що була притаманна лише чистокровним представницям роду Скорпіо – древньою магією пустелі, що текла в їхніх жилах замість крові. Це відчувалося у кожному їхньому русі, у кожному погляді, навіть у тому, як повітря навколо них здавалося густішим та важчим, насиченим невидимою, але відчутною загрозою.

– Як цікаво все обернулося, – промовила Кассандра, задумливо помішуючи чай срібною ложечкою, і її рухи були граційними та виваженими, як у танцівниці – чи як у хижака перед стрибком. – Хто б міг подумати, що маленька Анабель Рейвен стане причиною такого перевороту в імперії.

Герцогиня Максимілла повільно відставила свою чашку. Її обличчя залишалося незворушним, але в очах промайнула тінь занепокоєння. Порцеляна тихо дзенькнула, коли вона поставила її на срібне блюдце:

– Це найдивніше, моя люба. Жодна з інформаційних гільдій не може пояснити, як вона дізналася про принца. Навіть найкращі шпигуни імперії розводять руками – вона не зверталася за допомогою ні до кого з них.

– А що каже імператор? – Кассандра подалася вперед із тією особливою грацією, що була притаманна лише представницям її роду. Її очі спалахнули цікавістю, а золоті браслети тихо дзвякнули, коли вона сперла підборіддя на складені пальці.

– Імператорська таємниця, – герцогиня скривила губи в гіркій посмішці, і тонкі зморшки біля її очей на мить стали глибшими. – Але одне я знаю напевно – імперія більше не буде такою, як раніше. Тисячі років спокою закінчилися, і ім'я цієї бурі – Анабель.