Розділ 58

Хижа посмішка повільно розтягнула його губи, оголюючи ікла у вовчому вишкірі. Його навчені помічати найдрібніші деталі очі жадібно вбирали кожну подробицю – як хлопчик рухається з тією особливою грацією вищої аристократії, що передається з кров'ю; як тримає голову з тією природною гордістю, яку неможливо підробити; як його погляд, попри всі намагання здаватися звичайною дитиною, несе в собі відбиток древньої сили роду Рейвенів.

Тепер усе стало на свої місця – і одержимість принців маркізою, що здавалася надмірною навіть для королівської крові, і особистий інтерес імператора до долі звичайної шляхетної дівиці, і ця дивна посада особистого спостерігача, яку він отримав. О, це обіцяло бути значно цікавішим завданням, ніж він очікував спочатку.

– Сестричко! – хлопчик кинувся до Анабель, стиснувши її в обіймах із тією відчайдушною силою, на яку здатні лише діти, які надто довго чекали на зустріч з рідною душею. – Ти нарешті приїхала!

Його голос тремтів від ледь стримуваних сліз радості, а маленькі пальці вчепилися в складки її сукні так міцно, ніби він боявся, що вона зникне, якщо він відпустить. Анабель відчула, як її серце стискається від суміші ніжності та провини – скільки разів цей маленький хлопчик чекав на неї, виглядаючи у вікно, сподіваючись побачити її силует на дорозі.

– Лівіє, – звернулася вона до жінки, що з'явилася у дверях – елегантної навіть у простому вбранні, з тією особливою грацією, яку може дати лише кров аристократів, хай і розбавлена поколіннями. Її погляд був сповнений тієї самої відданості, що й завжди – результат кривавого дару, який пов'язав їх навіки. – Час збиратися. Ми нарешті залишаємо це місце.

У голосі Анабель забриніла нотка, якої Лівія не чула вже давно – надія, змішана з полегшенням. Роки переховування, роки постійного страху та очікування нарешті добігали кінця.

– Ми житимемо разом? – хлопчик трохи відсторонився, піднявши обличчя до сестри. У його очах спалахнула така відчайдушна надія, що серце Анабель знову болісно стиснулося. Надто довго він жив мрією про цей момент, надто багато ночей засинав з її іменем на вустах.

– Так, любий, – Анабель ніжно погладила його по голові, пропускаючи крізь пальці м'які пасма волосся – точно такого самого відтінку, як у їхнього батька. Але там, де в очах герцога жила лише темрява та божевілля, погляд її брата був сповнений світла та любові. – Тепер ми завжди будемо разом.

Лівія швидко з'явилася з невеликою сумкою – вона була готова до цього моменту, адже відчула наказ Анабель через їхній кровний зв'язок. Цей зв'язок, створений древньою і забороненою магією, був міцнішим за будь-які кайдани, але він давав їй відчуття належності та мети. Вона була готова слідувати за своєю юною господинею хоч на край світу – не через магічний примус, а через щиру відданість, народжену роками спільних випробувань та таємниць.

У кареті, коли вони рушили далі, Анабель почала пояснювати їм їхні нові ролі та розповідати про землі, куди вони прямують. У її голосі звучала впевненість, хоча в глибині душі вона розуміла всі ризики цієї подорожі – землі Пустки були небезпечним місцем навіть для досвідчених воїнів, не кажучи вже про маленького хлопчика.

Лівія слухала з легким занепокоєнням, яке не могла приховати, вона чула достатньо історій про те, що відбувається в тих землях. Магічні міазми, що перетворюють людей на монстрів, часові аномалії, де можна постаріти на десятиліття за одну ніч, прокляті зони, звідки ніхто не повертається... Її материнське серце стискалося від думки про те, що маленький господар може зіткнутися з цими жахіттями.

Але хлопчик, здавалося, не поділяв її тривоги. Він сидів поруч з Анабель, притулившись до її плеча, і радісно посміхався:

– Мені все одно, куди ми їдемо, головне – що ми будемо разом!

У його словах бриніла та чиста, беззаперечна віра в сестру, яку можуть мати лише діти. Для нього вона була не просто старшою сестрою – вона була його захисницею, його героїнею, людиною, яка завжди з'являлася саме тоді, коли він найбільше її потребував.

– Так, милий, – відповіла Анабель, намагаючись приховати тремтіння в голосі. Іноді ця дитяча відданість лякала її більше, ніж усі небезпеки Пустки разом узяті. – Але поки що тобі доведеться носити амулети, щоб ніхто не впізнав тебе, доки ми не дістанемося наших нових земель.

Вона мимоволі торкнулася рукою кишені, де лежали магічні камені – дорогоцінні артефакти, кожен з яких коштував цілого статку. Вони були єдиним, що приховувало його схожість із герцогом Рейвеном від чужих очей.

– Я вже звик до них, – безтурботно відповів він, і ця дитяча легкість, з якою він сприймав необхідність постійно ховати своє справжнє обличчя, знову змусила її серце стиснутися. – Це не проблема.

Анабель пригорнула його до себе, ніжно цілуючи в лоб. Груди стисло від болю, але не фізичного – це була провина, гірка і нездоланна. Вона вже втратила своїх дітей. Дозволити цьому малюкові загинути означало втратити й останній шанс довести собі, що вона ще здатна захищати.

Вона дивилася на хлопчика, його маленьке личко, напівприховане ковдрою, і відчула, як сльози підступають до очей. За ці роки він став їй як син... Анабель ковтнула клубок, що підступив до горла. Вона посміхнулася власним думкам – з огляду на її справжній вік, він радше годився їй в онуки. Міна була б його однолітком. Вона майже могла уявити, як вони гралися б разом, як вона пекла б їм печиво і розповідала казки перед сном...

Але ці думки були надто болісними. Натомість вона міцніше пригорнула хлопчика до себе, вдихаючи запах його волосся, такий схожий на запах її власних дітей у тому віці. Це не мало значення – хто кому ким доводиться, скільки років між ними, чи навіть те, що вони з різних світів і часів. Головне – що тепер вони нарешті будуть разом, і ніхто не зможе їх розлучити.