Розділ 57

Карета маркізи рухалася дорогою, що вела до герцогства Скорпіо. Обабіч неї, наче зграя хижих птахів, гарцювали лицарі в чорних обладунках, схожих на панцирі гігантських скорпіонів – особиста армія, дарована самим імператором. Їхні коні, чорні як безмісячна ніч, рухалися з тією особливою грацією хижака, що переслідує здобич – кожен м'яз був напружений, готовий до стрибка. Навіть тіні від вершників здавалися живими, вони тягнулися землею, як щупальця якоїсь стародавньої істоти, готової будь-якої миті схопити необережну жертву.

На чолі загону їхав їхній капітан, граф Юлій Бертіон – його постать викликала той самий первісний страх, що відчуває дрібна здобич перед очима змії. Високий, з чорним волоссям, що спадало по плечах як вороняче крило, він тримався в сідлі з тією смертоносною грацією, яка притаманна лише найнебезпечнішим хижакам. Його очі, чорні як сама безодня, здавалися бездонними проваллями, в яких зникало світло, а погляд був настільки важким, що фізично тиснув на тих, хто наважувався зустрітися з ним.

Його темна шкіра у світлі призахідного сонця здавалася викутою з якогось невідомого металу – чорного й холодного, як сама смерть. На його губах постійно грала хижа посмішка – не просто загрозлива, а по-справжньому моторошна, наче вишкір хижака, що вже відчув запах крові. Достатньо було одного погляду на цю посмішку, щоб більшість людей інстинктивно відступала на кілька кроків, підкоряючись древньому інстинкту самозбереження. Навіть його власні солдати намагалися триматися на відстані, наче відчуваючи, що надто близьке знайомство з капітаном може стати фатальним.

У кожному його русі відчувалася прихована загроза – він був подібний до отруйної змії, що завмерла перед атакою. Навіть коли він просто сидів у сідлі, здавалося, що будь-якої миті він може завдати смертельного удару – швидкого, точного і абсолютно безжального.

Анабель знала, хто він насправді – один із членів таємного ордену імператора, Нічного Легіону, чиє існування було відоме лише вищій аристократії. Орден, що ховався в тінях імперії протягом тисячоліть, виконуючи найтемніші накази трону. Його члени були більше ніж просто шпигунами чи вбивцями – вони були продовженням волі самого імператора, його очима, вухами і, коли потрібно, його каральною рукою.

Кожен із них проходив моторошні ритуали посвячення, під час яких їхня кров змішувалася з кров'ю імператора, перетворюючи їх на щось більше, ніж просто смертних. Це давало їм неймовірні здібності, але й робило повністю підконтрольними трону – один лише порух думки імператора міг зупинити їхнє серце чи перетворити їхню кров на рідкий вогонь. Граф Бертіон був одним із найкращих – живою зброєю, загорнутою в аристократичні манери.

Проте його присутність анітрохи не турбувала Анабель. Навпаки, коли вона отримала титул маркізи та землі на далеких кордонах імперії, то після першої розгубленості відчула дивне полегшення. Нарешті вона зможе покинути це пекло інтриг та змов – проклятий маєток Рейвенів, де навіть повітря було отруєне ненавистю та страхом. Втекти від божевільного принца-психопата, чия одержимість перетворила її життя на кошмар, від заздрісних аристократів, що чекали на її падіння як стерв'ятники, від жорстокого батька та брата, чиї «уроки» залишили на її тілі й душі незліченні шрами.

І хоча імператор фактично посадив її на ланцюг, призначивши своїх найкращих агентів на ключові посади – очі, що ніколи не заплющуються, руки, що завжди готові стиснутися на її горлі – для неї це було справжнім благословенням. Принаймні цей ланцюг був чесним, видимим, не замаскованим під родинні узи чи дворянський обов'язок. Свобода, навіть обмежена постійним наглядом імператорських псів, була незрівнянно кращою за розкішну клітку герцогського палацу, де кожен подих був отруєний страхом та відчаєм.

Висунувшись із вікна карети, вона звернулася до капітана:

– Перед тим, як виїхати на територію герцогства Скорпіо, нам треба заїхати в одне місце.

Граф Бертіон мовчки кивнув, приховуючи зацікавленість під маскою байдужості. Імператор наказав йому пильно спостерігати за кожним кроком маркізи – було очевидно, що вона приховує багато таємниць.

Карета зупинилася біля скромного будинку на околиці міста, де убогі хатини чіплялися за схил пагорба як гнізда ластівок. З потертих дверей, що тихенько рипнули на заіржавілих петлях, вибіг маленький хлопчик. І в ту мить капітан відчув, як його серце завмерло, а кров у жилах захолола від неможливого видіння.

З першого погляду він зрозумів, хто перед ним – точна копія герцога Рейвена в дитинстві, немов хтось вирізав образ із минулого і вдихнув у нього життя. Ті самі різкі риси обличчя, та сама гранична чіткість ліній щелепи, те саме зухвале підборіддя – кожна риса кричала про його походження голосніше за будь-які документи. Але ж це було абсолютно неможливо... Новонароджений загинув разом зі служницею тієї фатальної ночі.

Чи не так?