Розділ 56

Горацій важко опустився на диван, відчуваючи, як срібний блиск повільно зникає з його очей, а разом із ним відступає і лють, залишаючи після себе лише дивну порожнечу. Він дивився на розбитий портрет, на розсипане скло, що виблискувало у світлі призахідного сонця, і не міг позбутися відчуття, що щось важливе, щось невідворотне щойно сталося в його житті.

Чи справді він змінився? Він повільно провів пальцем по холодному склу стола, залишаючи слід, що швидко танув у теплому повітрі кімнати. Ні, швидше світ навколо раптом став іншим. Ще недавно все здавалося таким простим і зрозумілим – наче чітко розписана п'єса, де кожен знав свою роль. Мила баронеса Меріамун була його світлом у темряві, промінцем надії серед похмурих стін родового замку. Анабель Рейвен грала роль злодійки та нав'язаної нареченої. А він сам... він був жертвою обставин, змушеною підкорятися волі діда заради блага роду.

Але потім... потім все змінилося в один момент. 

Він хмикнув, згадуючи ланцюг подій, що привів їх усіх до цієї точки. Спочатку вона, бліда тінь серед тіней роду Рейвен, несподівано захотіла розірвати заручини. Потім, коли всі очікували від неї покори та смирення, вона використала імператорське бажання – найцінніший дар, про який мріяли найвпливовіші герцоги імперії – щоб просто покинути свій рід. А тепер... тепер вона стала першою маркізою імперії, отримавши титул, рівний герцогському. І, що найнеймовірніше, саме завдяки їй було знайдено втраченого принца – подія, що сколихнула самі основи імператорської влади.

– Хто б міг подумати, – пробурмотів він, спостерігаючи, як останні промені сонця фарбують небо в колір запеченої крові, – що та маленька бліда дівчинка стане тим каменем, який зрушить лавину...

І заручини... Горацій гірко посміхнувся. Вони таки розірвані – те, чого він так довго прагнув. Але не з його ініціативи. Усе зробила Анабель, використавши той факт, що після виходу з роду Рейвенів вона технічно стала простолюдинкою – хай і на коротку мить. А за древніми законами імперії простолюдинам заборонено брати шлюб з вищими аристократами. І імператор схвалив її запит. Іронія долі була настільки гіркою, що він відчув її смак на губах. Усе, чого він хотів, здійснилося – але зовсім не так, як він собі уявляв. І чомусь ця перемога залишила після себе лише попіл.

– Чорт забирай! – вилаявся Горацій, вдаривши кулаком по столу з такою силою, що древня деревина, протестуючи, затріщала.

Він не розумів, чому так злиться через розрив заручин. Він же хотів цього все своє життя. То чому зараз відчуває таку... порожнечу? Чому кожна думка про це змушує його кров кипіти від безсилої люті?

Двері тихо відчинилися – з тією особливою грацією, що була притаманна всім представникам роду Вулф, до кабінету зайшла його сестра Юнія. В її очах, таких самих сріблястих, як у всіх вовків їхнього роду, блищали лукаві вогники. 

– Я бачила, як твоя дорогенька баронеса вибігла в сльозах, – промуркотіла вона, і в її голосі змішалися мед та отрута. – Невже наш бездоганний братик нарешті показав зуби?

– Чого тобі? – холодно кинув він, але Юнія лише посміхнулася ширше, показуючи власні загострені ікла.

– Дід кличе, – вона граційно опустилася в крісло, закидаючи ногу на ногу з тією недбалою елегантністю, яку могла собі дозволити лише принцеса крові Вулфів. – Принесли нові портрети потенційних наречених.

– Що? – Горацій відчув, як його серце пропустило удар.

Юнія розсміялася – різко і злісно, і в її сміху бриніла вся гіркота дитячих образ. З самого народження вона бачила, як усі захоплюються її братом – бездоганним спадкоємцем, надією роду, гордістю старого герцога. Усі, крім матері. Лише мати бачила в Юнії щось більше, ніж просто інструмент посилення влади роду – дівчинку, чиє єдине призначення вдало вийти заміж.

Її пальці несвідомо торкнулися срібного медальйону на шиї – останнього подарунка матері. «Ти народилася вовчицею, а не декоративною собачкою», – сказала тоді мати, і ці слова стали її щитом проти світу, що бачив у ній лише товар для вигідного шлюбу.

Саме тому вона так захоплювалася Анабель Рейвен. У ній Юнія бачила відображення власних мрій – дівчину, яка зуміла вирватися з клітки, збудованої власним батьком. Яка не просто вижила, а й піднялася вище, ніж будь-хто міг очікувати. З маленької наляканої пташки вона перетворилася на хижого ворона, що тепер літав нарівні з орлами імперії.

І зараз, спостерігаючи за падінням свого зверхнього брата, Юнія відчувала особливу насолоду. Нарешті доля повернула колесо – той, хто завжди дивився на всіх згори вниз, тепер сам опинився під її глузливим поглядом.

– Я б на твоєму місці поспішила, – промуркотіла вона, підіймаючись із грацією дикої кішки. – Ти ж знаєш, як дід не любить чекати.

Вона ковзнула до дверей, і її рухи скидалися на танець хижака – небезпечний та звабливий водночас. На порозі вона обернулася, і в її очах спалахнув сріблястий вогник:

– О, і ще дещо, братику. Дід здається особливо... натхненним сьогодні. Я б приготувалася до довгого вечора.

Горацій дивився їй услід, відчуваючи, як його лють змішується з безпорадністю. Він вилаявся знову, цього разу значно барвистіше. День не просто ставав гіршим – він перетворювався на справжній кошмар.