Розділ 55

Горацій сидів у своєму кабінеті, розташованому в найвищій вежі родового замку Вулфів. Масивне вікно від підлоги до стелі відкривало вид на гірський краєвид, де призахідне сонце забарвлювало засніжені вершини в криваво-червоні кольори. Він підніс келих до очей, спостерігаючи, як світло заломлюється в темно-червоному вині, перетворюючи дорогоцінний напій на щось схоже на свіжу кров. Багряні тіні падали на стіл із чорного дерева, створюючи химерні візерунки, схожі на лабіринти його думок.

Він дивився на баронесу Меріамун, що плакала в його кабінеті, і намагався знайти в собі хоч краплю того тепла, яке колись відчував до неї. Її золотаве волосся, яке раніше так захоплювало його своєю схожістю з літнім сонцем, тепер безладно розсипалося по плечах, а очі кольору весняного неба, які колись змушували його серце завмирати, були повні сліз, що здавалися йому тепер просто дратівливими. Колись сама її присутність наповнювала його душу світлом, але зараз... зараз він відчував лише роздратування і, що найгірше, відразу.

– Він просто... просто відвернувся від мене, – схлипувала вона, судомно стискаючи в тремтячих пальцях мереживну хустинку, що колись була його подарунком. Тепер цей шматок дорогого мережива здавався йому таким самим недоречним, як і її сльози. – Навіть не пояснив чому. Після всього, що між нами було... – її голос зривався на кожному слові, перетворюючи кожну фразу на жалісне скиглення.

«Після всього, що між вами було, – думав Горацій з такою гіркотою, що навіть вино в його келиху здавалося солодким порівняно з отрутою його думок. – Чи довго я ще маю грати роль запасного варіанту? Бути тим плечем, на якому ти виплачеш свої сльози, коли принц знову розіб'є тобі серце, щоб потім знову побігти до нього при першому ж його погляді?»

Він дивився на її тремтячі губи, які ще недавно здавалися йому такими привабливими, на сльози, що котилися щоками, залишаючи темні сліди від туші – дорогої, з імператорських майстерень, яку він сам їй подарував. Він розумів, що мав би щось відчувати. Його серце мало б стиснутися від болю, побачивши її такою розбитою. Він мав би захотіти підійти, обійняти її тендітні плечі, втішити, як робив це сотні разів раніше.

Але щось змінилося. Там, де раніше був біль від її страждань, тепер була лише порожнеча. Де колись палало бажання захистити – тепер лише холодна байдужість. І хоча він довго намагався це заперечувати, ховаючись за звичною роллю відданого друга, причина цих змін була йому відома. Він просто не хотів її визнавати, бо це означало б визнати, що всі ці роки він, можливо, просто обманював сам себе.

Змінилася Анабель Рейвен. А разом з нею змінилося все.

Імперія уже кілька тижнів жила в шоці – кожен її куточок гудів від чуток та здогадок. Торговці на ринках, благородні дами на своїх прийомах, навіть жебраки в підворіттях – всі обговорювали криваву розправу в палаці імператриці, коли коридори перетворилися на ріки крові, а тіла слуг прикрашали стіни, наче моторошні фрески. Шепотілися про загадкове самогубство герцога Фога – подію, що здавалася неможливою через імператорську присягу, але все ж таки сталася, залишивши після себе більше питань, ніж відповідей.

Але найбільше розмов викликала поява втраченого принца. Ця новина сколихнула імперію до самих основ, змусивши тремтіти навіть найміцніші підвалини влади. Герцоги закривалися у своїх замках, гарячково обмірковуючи, як ця зміна вплине на баланс сил. Графи та барони завмерли в очікуванні, не знаючи, кому тепер присягати на вірність. Навіть останній жебрак в найбруднішому провулку столиці висловлював свої теорії про те, що це може означати для майбутнього імперії.

І посеред цього виру подій, серед цих тектонічних зрушень, що загрожували змінити сам фундамент їхнього світу, вона сиділа тут, в його кабінеті, і плакала через те, що принц перестав звертати на неї увагу. Наче нічого важливішого в світі не існувало.

Колись ця наївність зачаровувала його – ця здатність жити у своєму маленькому світі, де найбільшими проблемами були бали та романтичні переживання. Він навіть захоплювався цією її рисою, вважаючи її проявом чистоти та невинності. Тепер же... тепер вона здавалася просто... безглуздою. Дитячою. Недоречною. Наче маленька дівчинка, що плаче через зламану ляльку, коли навколо палає будинок.

– Можливо, – процідив він крізь зуби, відчуваючи, як гнів прокидається подібно до стародавньої сили Вулфів, – варто подумати про те, що відбувається в імперії, а не про свої любовні драми?

Кожне слово падало важко, наче удар батога. Він навіть не намагався приховати отруту, що сочилася крізь його тон. Меріамун здригнулася, наче від фізичного удару – вона ніколи не чула, щоб він говорив із нею таким тоном:

– Що... що ти маєш на увазі? – її голос затремтів, а очі розширилися від раптового страху.

– Що я маю на увазі? – він різко підвівся з крісла, відкидаючи його з такою силою, що дерево, протестуючи, застогнало. Його зазвичай бездоганна аристократична постава зникла, поступившись місцем чомусь первісному, хижому – тій самій природі вовка, що текла в його крові. – Імперія на порозі змін. З'явився другий принц, про існування якого ніхто не знав. Герцог Фог мертвий за загадкових обставин. А ти сидиш тут і плачеш через те, що принц перестав звертати на тебе увагу?

Його голос набирав сили з кожним словом, а очі почали набувати того особливого сріблястого відтінку, що був ознакою пробудження древньої магії роду Вулф. Баронеса відсахнулася, інстинктивно відчуваючи небезпеку:

– Ти... ти став іншим, – прошепотіла вона, притискаючись до спинки крісла, наче намагаючись злитися з ним. – Раніше ти б ніколи...

– Яким я мав бути? – його голос став крижаним, а срібні очі спалахнули хижим блиском. – Вірним цуциком, що завжди готовий тебе втішити, коли принцу набридне твоє товариство? 

У повітрі повисла важка тиша, наповнена гострими уламками того, що колись було їхньою дружбою. Меріамун схопилася з місця, ніби її вдарили. Сльози потекли з новою силою, але тепер у них була образа і гнів: