Розділ 52

Герцог розсміявся – різкий, уривчастий звук, схожий на регіт божевільного. Цей сміх відбивався від стін кабінету, множився, перетворювався на моторошну какофонію, від якої холонула кров у жилах. Слуги притислися до стін, намагаючись злитися з тінями, стати невидимими для цього жахливого звуку.

– Моя наївна дівчинко, – промовив він із посмішкою, що спотворила його обличчя в демонічну маску. – Ти вважаєш, що знаєш щось про владу? Про те, якою ціною вона дістається? Забирайся. Геть з моїх очей!

Останні слова він майже проревів, і в його голосі було стільки темної сили, що імператриця, попри весь свій титул та владу, позадкувала до дверей як налякана дитина. Вона бачила в очах батька щось настільки моторошне, що її розум відмовлявся це сприймати. У цю мить вона зрозуміла – людина, яку вона знала як батька, давно померла, а те, що залишилося, було лише оболонкою, заповненою жагою влади та божевіллям.

Коли двері за імператрицею зачинилися, герцог підійшов до свого столу, дістав останню пляшку віскі. Повільно налив у єдиний уцілілий келих, що дивом пережив його спалах люті. Його розум, затуманений гнівом та страхом, поступово прояснювався, починаючи працювати з холодною точністю добре налагодженого механізму. 

Він спостерігав, як світло призахідного сонця, що пробивалося крізь високі вікна його кабінету, грало в бурштиновій рідині, перетворюючи дорогий віскі на рідке золото. У тьмяному відображенні на поверхні напою він бачив своє спотворене обличчя – обличчя людини, що стоїть на краю прірви.

Імператорська присяга... Навіть сама думка про неї викликала холодний піт. Так, вона була тією нездоланною перешкодою, що стояла між ним і порятунком. Стародавній ритуал, що сягав корінням у самі витоки імперії – у день, коли спадкоємець роду стає герцогом, його запрошують до храму. Там, у особливій таємній церемонії, серед древніх колон та магічних рун, під співи жерців, що повторюються вже тридцять тисяч років, він приймає кров самого імператора.

Герцог здригнувся, згадуючи ту мить – як тепла, майже чорна рідина торкнулася його губ, як вона пекла його горло подібно до розплавленого металу, як древня магія проникала в кожну клітину його тіла, перетворюючи саму його сутність. Тієї миті він дав присягу – не просто слова, а обітницю, скріплену самою його душею – жити заради імператора та імперії.

Сила цієї присяги була настільки велика, що навіть зараз, після стількох років, сама згадка про неї змушувала його тіло тремтіти від страху. Одного разу, ведений науковою цікавістю та, можливо, краплею зухвалості, він спробував провести експеримент – розповісти простому слузі про деталі церемонії. 

Те, що сталося потім, досі переслідувало його в кошмарах. Невидима сила стиснула його горло, вивертаючи нутрощі. Він відчував, як кожна кістка в його тілі ламається і зростається знову, як кров закипає в жилах, перетворюючись на рідкий вогонь. Він майже помер тоді, а потім ще цілий місяць корчився від невимовного болю, проти якого були безсилі найсильніші зілля та найпотужніші заклинання.

Жоден цілитель не міг допомогти – біль проникав глибше, ніж просто в тіло. Це була кара, що торкалася самої душі, нагадування про те, що присяга імператорові – не просто слова, а містичні пута, що міцніші за будь-які кайдани.

Але... Він зробив останній ковток віскі і посміхнувся – холодною, змовницькою посмішкою людини, що знайшла вихід. Його пальці стиснули кришталевий келих сильніше, відчуваючи, як тонке скло протестно потріскує під тиском.

– Приведіть до мене Вітуса і Агуста, – наказав він, і в його голосі забриніла нова нота – суміш відчаю та тріумфу людини, що знайшла спосіб обдурити саму смерть. 

У його очах спалахнув хижий вогник, коли він почав обмірковувати свій останній, найвідчайдушніший план. Так, він не може допустити падіння герцогства. Нехай його власна доля вже вирішена, але його сини... О, його сини продовжать справу батька. Вони успадкують не лише його титул та землі, але й жагу помсти. І коли настане час, вони змусять імперію заплатити за кожну краплю його крові.

Келих у його руці нарешті не витримав тиску і розколовся, але герцог навіть не помітив, як гострі уламки впилися в його долоню. Кров повільно стікала по його пальцях, падаючи на древні папери темними краплями – наче перші краплі тієї кривавої бурі, що він збирався розв'язати. Час розіграти останню карту в цій партії – і нехай ціна буде жахливою, але гра того варта.

– Вони ще пожалкують, – прошепотів він у порожнечу кабінету, і його шепіт був подібний до шипіння змії перед смертельним укусом. – Вони всі пожалкують...