Розділ 51

Герцог Фог стояв посеред свого розгромленого кабінету, де дорогі фоліанти валялися на підлозі як мертві птахи із зламаними хребтами, а розкидані папери кружляли в повітрі, наче бліді привиди. Його лють була подібна до живої істоти – темної, древньої, що рвалася назовні, знищуючи все на своєму шляху. Масивне крісло із чорного дерева, що пережило три покоління його роду, тепер лежало перевернуте, із відламаним підлокітником, на якому все ще можна було розгледіти вирізьблену туманну завісу — символ роду Фогів: сплетіння ліній, що нагадували вуаль із серпанку, в якій губиться розум і світло.

Він сліпо хапав усе, що потрапляло під руки – стародавні манускрипти, кришталеві келихи, золоті статуетки – і жбурляв об стіни з такою силою, що уламки розліталися, як шрапнель. Слуги, що тремтіли в кутку, інстинктивно зіщулювалися від кожного удару, але не сміли покинути свої пости. Їхні бліді обличчя зливалися зі стінами, а очі були сповнені первісного жаху – вони ще ніколи не бачили свого господаря в такому стані.

– Як? ЯК?! – ревів він, розриваючи чергову древню книгу. Сторінки розліталися в повітрі, наче закривавлені метелики. – Тридцять років інтриг! Тридцять років бездоганного планування! І все пішло прахом через... через ЩО?

Його розум, загострений десятиліттями політичних ігор, гарячково шукав відповідь. Він перебирав кожну деталь свого плану – бездоганного, як діамант найчистішої води. Жодних слідів. Жодних свідків. Навіть барон Шадоу не знав всієї правди – лише свою маленьку частину великої головоломки.

– Маєток Шадоу... – прошипів він крізь зуби, стискаючи в руках горло чергової золотої статуетки з такою силою, що метал почав деформуватися. – На моїй території... Мої землі... Моя відповідальність...

Раптовий стук у двері змусив його шпурнути важкий фоліант, навіть не глянувши, хто там. Книга влучила прямо в лоб вірному слузі, але той навіть не здригнувся – лише низько вклонився, витираючи кров, що стікала обличчям:

– Мій герцогу... Імператриця прибула.

Не встиг слуга договорити, як двері кабінету розчинилися від такого потужного поштовху, що одна з петель не витримала і вирвалася зі стіни. До кабінету влетіла імператриця – її зазвичай бездоганний вигляд був зруйнований подіями цього дня. Розкішне вбрання з найтоншого шовку було подерте та заляпане, наче вона продиралася крізь чагарники, тікаючи від погоні. Золоті прикраси розсипалися підлогою – її руки тремтіли так сильно, що вона не могла втримати навіть найпростіші речі. Але найжахливішими були її очі – у них палала така суміш болю, люті та відчаю, що навіть найвідданіші слуги герцога інстинктивно відступили в тінь.

– ТИ! – крик зірвався з її губ як поранений птах, надломлений та спотворений емоціями, що розривали її душу. – Як ти міг?! ВЛАСНОГО ОНУКА! Мого сина! – останнє слово перейшло майже у вищання – первісний крик матері, в якої відібрали дитя.

Герцог повільно повернувся до дочки, і те, що спалахнуло в його очах, змусило всіх присутніх здригнутися. У його погляді змішалися крижаний розрахунок досвідченого інтригана та полум’яне божевілля людини, що занадто довго грала з темними силами. Його зіниці розширилися настільки, що очі здавалися чорними проваллями, за якими ховалося щось моторошне та нелюдське.

– Ти нічого не розумієш, – кожне слово падало з його вуст, як крапля отрути, повільно та невідворотно. – Ти мала б дякувати мені. Завдяки кому ти стала імператрицею? Хто розчистив тобі шлях до трону? Хто зробив тебе тією, ким ти є? – з кожним питанням його голос ставав дедалі загрозливішим, у ньому прорізалися ноти того божевілля, що роками точило його розум.

Імператриця відсахнулася, наче він вдарив її. Кров відлила від її обличчя так різко, що шкіра набула кольору старого пергаменту. На її обличчі відбилося таке глибоке потрясіння, що навіть найстійкіші слуги відвели очі, не в змозі дивитися на це руйнування всього, у що вона вірила.

– Ти... ти монстр, – слова вирвалися разом зі схлипом, що більше скидався на звук зламаної душі. – Я знала, що ти не найкраща людина, але це... Це виходить за межі будь-якого розуміння!