Розділ 50

Коридори палацу імператриці, зазвичай сповнені життя та руху, завмерли в передчутті жаху. Слуги, охоронці, придворні – усі відчули наближення чогось невимовного за мить до того, як важкі двері головного входу розчинилися від єдиного погляду імператора.

Перша смерть була майже елегантною – молодий охоронець просто осів на підлогу, коли його серце вибухнуло в грудях, заливаючи білий мармур підлоги темно-червоними бризками. Але це було лише початком.

Імператор крокував коридорами, і його лють матеріалізувалася в повітрі червоним туманом, що пожирав усе живе. Люди кричали, намагаючись втекти, але їхні тіла зраджували їх – кров у їхніх жилах закипала і проривалася назовні крізь пори шкіри, перетворюючи їх на фонтани багряної вологи. Дехто намагався благати про прощення, але їхні голоси обривалися, коли їхні легені сплющувалися всередині грудної клітки, перетворюючи останній подих на вологий хрип.

Юна служниця впала на коліна, і її тіло почало вивертатися навиворіт, кістки ламалися одна за одною з гучним тріском, поки вона не перетворилася на скручений вузол плоті та кісток. Старий камердинер спробував сховатися за гобеленом, але його шкіра почала плавитися, стікаючи з кісток як віск зі свічки, залишаючи після себе лише почорнілий скелет.

Принц ішов за батьком, спостерігаючи за розправою з холодною цікавістю науковця. Його очі жадібно вбирали кожну деталь страти, кожен новий спосіб, яким імператорська лють знищувала життя. Він навіть зробив кілька уїдливих зауважень щодо особливо вигадливих смертей, наче колекціонер, що оцінює нові експонати.

Червоний туман згущувався, наповнюючи коридори металевим запахом крові та горілої плоті. На стінах залишалися криваві візерунки – там, де тіла вибухали під тиском імператорської магії. Розкішні килими перетворилися на просочені кров'ю ганчірки, а кришталеві люстри бризкали додолу краплями розплавленого скла, що пропалювали наскрізь тих нещасних, хто опинявся під ними.

Коли вони дісталися до покоїв імператриці, за ними тягнувся слід із понівечених тіл, кожне з яких було свідченням того, що імператорський гнів не знає меж. Останній охоронець біля дверей імператриці не встиг навіть закричати – його череп просто вибухнув зсередини, розбризкуючи мозок та кісткові уламки по стінах, наче фінальний мазок на полотні цієї кривавої картини.

Імператриця чекала на колінах, бліда від жаху, не розуміючи, чим накликала такий гнів чоловіка. Її розкішне вбрання, колись ідеально припасоване, тепер було зім'яте та заплямоване кров'ю тих, хто намагався її захистити. Золоті прикраси тремтіли разом з її тілом, а мокре від сліз обличчя спотворювало ту бездоганну красу, що колись полонила серце імператора.

Імператор мовчав, пильно дивлячись їй у вічі, намагаючись збагнути, чи знала вона. Багряні відблиски в його очах пульсували в такт ударам серця, а червоний туман, що клубочився навколо його постаті, час від часу тягнувся до імператриці примарними пальцями, ніби прагнучи задушити її. Він міг використати імператорську присягу, щоб змусити її відповідати чесно, але чомусь вагався. Не хотів вірити, що його дружина здатна на таку зраду.

Тиша, що повисла в покоях, була важкою від невимовлених звинувачень та страху. Кожен подих імператриці здавався громом у цій мертвій тиші, кожен її тремтливий рух відбивався луною від стін, просякнутих смертю та відчаєм.

Тоді до покоїв увійшла постать у плащі – висока, темна фігура, що несла із собою тінь підземель, де вона провела стільки років. Кроки були м'якими, хижими – так рухається змія перед атакою. На запитання імператриці, що вже почала здогадуватися про найстрашніше, принц повільно підняв руки і відкинув капюшон.

Побачивши його обличчя – точну копію свого сина, але спотворену роками тортур та болю – імператриця скрикнула: – Це неможливо! – її очі розширилися від жаху впізнавання, а тіло обм'якло, коли свідомість не витримала удару правди. Вона осіла на підлогу безформною купою шовку та мережива, наче зламана лялька.

Принц дивився на її нерухоме тіло з тією особливою байдужістю, що приходить лише після років нескінченних страждань. У його очах не було ані ненависті, ані любові – лише порожнеча, холодна як зимова ніч. Завдяки спогадам Анабель він знав, що імператриця нічого не пам'ятає через стерту пам'ять – ще один доказ майстерності старого герцога Фога у темних мистецтвах. Та це не мало значення. Для нього вона була на одному рівні із черговою повією, яких приводив барон – просто ще одне тіло, чия кров могла б розповісти цікаву історію, якби він захотів її скуштувати.

У його погляді промайнуло щось подібне до цікавості – суто академічний інтерес до того, як би вона кричала, якби він випробував на ній деякі з тих тортур, що сам пережив у підземеллях. Але навіть ця думка швидко розчинилася у вирі байдужості. Вона не варта навіть його гніву – просто ще один пішак у грі, яку він збирався завершити зовсім скоро.

Імператор покликав свого лицаря і наказав стратити всіх мешканців палацу імператриці, а її саму ув'язнити у вежі. Залишаючи покої з принцом, він промовив:

– Я знищу всіх винних. Їхній крик стане новим гімном імперії, а їхня кров – свідченням того, що навіть боги відвертають погляд, коли імператор карає зрадників.