Розділ 48

У своєму кабінеті імператор уважно подивився на Анабель:

– Мені подобається ваша сміливість, але зрозумійте – моя прихильність може будь-якої миті обернутися проти вас.

Вона виграла перший раунд. Але кожна перемога в цьому палаці мала свою ціну. І вона готувалась перейти до наступного.

Анабель глибоко вдихнула, збираючи всі свої сили. Вона розуміла – кожне її слово буде зважене імператором, кожен відтінок голосу проаналізований. Одна помилка могла коштувати їй життя.

– На балу, коли мені стало погано... – почала вона, намагаючись, щоб її голос звучав достатньо невпевнено, як і належить наляканій юній леді, але не настільки, щоб викликати підозру. – Я вийшла на терасу подихати повітрям.

Вона зробила паузу, ніби згадуючи болісні події. Її пальці мимоволі стиснули складки сукні – цей жест не був удаваним, як і піт, що стікав спиною. Страх був справжнім – страх, що імператор побачить крізь неї напівправду.

– Служниця принесла мені вино, і... – її голос затремтів, і це тремтіння теж було справжнім. Вона знала, що зараз балансує на дуже тонкій межі. – Мене охопив такий біль, ніби все тіло горіло зсередини.

Анабель дозволила своєму голосу зірватися, згадуючи справжній біль, який зазнала тієї ночі. Нехай причина була іншою, але агонія була реальною.

– Я чула слова, – тут вона навмисно завагалася, вдаючи, що це особливо важко вимовити, хоча насправді ці слова були ретельно підібрані заздалегідь: – «Кров цього червоноволосого виродка-бастарда і справді може нашкодити навіть вищому аристократу».

Вона опустила очі, відчуваючи, як серце гупає в грудях. Це був найнебезпечніший момент – слова були сказані, пастка розставлена. Тепер все залежало від того, чи повірить імператор у її ретельно сконструйовану версію подій, де правда перепліталася з брехнею настільки тісно, що навіть найуважніший спостерігач не зміг би їх розділити.

Кімната раптом наповнилася кривавим туманом – густим і важким як сама смерть. Він стелився підлогою подібно до живої істоти, поглинаючи світло свічок, перетворюючи простір на щось моторошне і нелюдське. Повітря згустилося настільки, що кожен подих давався з болем, ніби сама атмосфера намагалася задушити всіх присутніх.

Тіні в кутках кабінету ожили, набуваючи форм стародавніх жахіть. Вони звивалися і тягнулися до центру кімнати, наче демони, покликані гнівом імператора. Температура різко впала – на вікнах почала збиратися паморозь, а дихання перетворювалося на пару.

Очі імператора палали багряним полум'ям – не метафорично, а буквально. Криваво-червоне сяйво заливало його райдужки, перетворюючи погляд на щось нелюдське, древнє, сповнене такої невимовної люті, що навіть повітря, здавалося, тремтіло від страху. На його обличчі проступили чорні вени, пульсуючи в такт серцебиттю, а коли він заговорив, його голос був подібний до шипіння розпеченого металу:

– Ви розумієте, що говорите? – кожне слово несло в собі загрозу негайної і жахливої смерті.

Сам простір навколо нього викривлявся від концентрації сили, що рвалася назовні. Меблі починали вібрувати, скло у вікнах дзвеніло на межі розколу, а металеві предмети відгукувалися тихим стогоном, ніби від нестерпного болю.

Анабель відчула, як крижаний піт стікає спиною, а серце калатає так сильно, що, здавалося, усі в кімнаті могли його чути. Кожен удар відлунював у скронях, змішуючись із шумом крові у вухах. Вона знала – наступні слова можуть або врятувати її, або знищити. Зібравши всю свою волю, вона змусила голос звучати рівно, хоча кожне слово давалося із зусиллям:

– Я готова пройти перевірку в імператорського лікаря.

Імператор кивнув – один короткий, різкий рух, від якого температура в кімнаті впала ще нижче. Свічки затремтіли, а тіні в кутках стали ще густішими, наче збираючись поглинути все світло. Двері відчинилися безшумно, ніби самі собою, впускаючи лікаря.

Це був худорлявий чоловік з обличчям настільки гострим, що здавалося вирізаним з льоду. Його кроки не видавали жодного звуку, коли він ковзав підлогою, наче привид. Анабель помітила, як він на мить завмер на порозі, вловивши атмосферу в кімнаті, і як затремтіли його руки, коли він побачив криваві очі імператора.

Його інструменти мали моторошний вигляд – срібні голки, кришталеві трубки, що світилися дивним синюватим світлом, якісь пристрої, чиє призначення викликало первісний жах. 

Проводячи свої маніпуляції, лікар ставав дедалі блідішим. Його очі розширювалися від жаху, коли результати тестів показували щось неможливе, щось, що суперечило всім законам природи. Руки тремтіли так сильно, що він ледве не впустив один із приладів. 

Коли він нарешті повернувся до імператора, його обличчя було кольору крейди. Губи тремтіли, а в очах застиг такий первісний жах, наче він зазирнув у безодню і побачив там щось, що не мало права існувати.

– Володарю... – його голос зривався, перетворюючись на хрипкий шепіт. – Це неможливо... Це суперечить усім законам... – він затнувся, ковтаючи повітря як риба, викинута на берег. – Вона уклала імператорську присягу, але ж ви не проводили церемонію з юною леді...

У його словах звучав не просто страх – це був жах науковця, що зіткнувся з чимось, що руйнувало всі його уявлення про світ.

– Хто була та служниця? – голос імператора прозвучав тихо, але від нього холонула кров у жилах.

Анабель відчула, як невидима сила стискає її горло. Кожен подих давався з болем, а кров гупала у скронях. Але вона мусила довести справу до кінця.

– Служниця барона Шадоу, – кожне слово падало у мертву тишу як крапля ртуті. Вона розуміла – щойно кинула виклик силам, які могли знищити її одним порухом думки.

«Ось чому мій син так нею одержим…» — промайнуло. — «Щось у ній не так. Небезпечно. Цікаво. Корисно?»