Розділ 47

В імперській їдальні панувала важка тиша – та особлива тиша, що буває перед грозою. Величезна зала, прикрашена гобеленами із зображенням древніх битв та золотими канделябрами у формі драконів, здавалася надто просторою для чотирьох осіб, що сиділи за масивним столом з чорного дерева.

Анабель зайняла своє місце навпроти імператора, низько опустивши голову. Її руки, складені на колінах, злегка тремтіли, але вона намагалася цього не показувати. Косметика, нанесена особливо щедро сьогодні, не могла повністю приховати сліди вчорашнього «виховання» – імператор помічав і легкий набряк під лівим оком, що проступав навіть крізь густий шар пудри, і тонку смужку синця, що визирала з-під високого мереживного коміра темної сукні.

Праворуч від неї сидів батько, герцог Рейвен. Ліворуч розмістився її старший брат, Маркус – вилитий батько в молодості. Він намагався здаватися незворушним, але його очі раз у раз нервово поглядали то на сестру, то на імператора, видаючи внутрішню тривогу.

Імператор, здавалося, не помічав напруги, що панувала за столом. Він неквапливо їв, з ідеальною точністю дотримуючись кожного правила етикету. Але його очі... його очі не пропускали жодної деталі. Він бачив усе – і тремтіння рук Анабель, і придушену лють герцога, і нервозність Маркуса. Бачив і мовчав, чекаючи, коли хтось першим порушить цю густу, як смола, тишу.

– Як ваше здоров'я, леді Анабель? – запитав імператор, відкладаючи серветку. В його голосі бриніла та особлива інтонація, від якої всі за столом напружилися ще більше.

– Дякую за турботу, Ваша Величносте, – Анабель підняла очі, і в її погляді промайнуло щось таке, що змусило імператора уважніше придивитися до неї. – Мені вже краще. Я хотіла б обговорити своє бажання.

Ці слова впали у тишу як камінь у стояче озеро. Герцог Рейвен різко випрямився, його обличчя на мить втратило всю свою аристократичну блідість. Маркус, що саме підносив келих до губ, закашлявся, розливаючи вино на білосніжну скатертину – темно-червоні плями розповзалися по тканині як свіжа кров.

– Анабель! – голос герцога прорізав повітря наче батіг. У цьому одному слові було стільки погрози, що навіть слуги біля стін здригнулися. – Ти...

– Тихо, – імператор не підвищив голос, але його слово впало важке й невідворотне, як удар меча. Повітря в їдальні раптом стало густим і важким. – Леді Анабель уже повнолітня. Вона має право розпоряджатися моїм даром.

Анабель глибоко вдихнула, випрямила спину, і її голос прозвучав несподівано чітко і твердо: 

– Я хочу покинути герцогський рід і отримати незалежність.

В обідній залі повисла мертва тиша – така густа і важка, що здавалося, навіть світло свічок у золотих канделябрах пригасло від напруги. Герцог зблід, його аристократична шкіра набула кольору старого пергаменту. Пальці, прикрашені важкими перснями з родовими каменями, вп'ялися в різьблені підлокітники крісла з такою силою, що древнє дерево, протестуючи, затріщало. На його обличчі, зазвичай непроникному, як маска з потемнілого срібла, проступав жах людини, яка раптом втрачає контроль над ситуацією, яку вважала повністю підвладною.

– Ваша Величносте, – швидко заговорив він, намагаючись врятувати ситуацію, і його зазвичай владний голос зрадницьки затремтів, видаючи глибину його відчаю. – Моя дочка ще не відійшла від хвороби... – кожне слово звучало дедалі благальніше. – Вона марить, не розуміє, що говорить... це все нервова гарячка... – його слова, що завжди подібні до ударів батога, тепер звучали майже жалюгідно.

Маркус завмер у своєму кріслі, боячись навіть поворухнутися. Його очі, розширені від шоку, металися між батьком та сестрою, наче він не міг повірити в те, що відбувається. У повітрі застиг запах розлитого вина – терпкий і металічний, наче провісник крові. Темно-червона рідина продовжувала повільно розповзатися по білосніжній скатертині, але ніхто цього не помічав – всі погляди були прикуті до Анабель.

– Це моє єдине і остаточне бажання, – перервала батька Анабель, і її голос прозвучав так, що всі в залі здригнулися. У ньому не було ані тіні звичної покірності чи страху – лише крижана рішучість людини, яка переступила межу відчаю і якій більше нічого втрачати. Навіть слуги, що завмерли вздовж стін непомітними тінями, здивовано перезирнулися – вони ніколи не чули, щоб юна принцеса говорила таким тоном.

Імператор повільно повернувся до Анабель, і в його очах спалахнула дивна цікавість – хижа й гостра, як лезо кинджала. Його погляд ковзнув її обличчям, наче оцінюючи вартість дорогоцінного каменю.

– Ви усвідомлюєте, що покинувши рід, навіть бувши верховною аристократкою, отримаєте статус простолюдина?

У його голосі бриніла прихована загроза, але також і цікавість – така гра була йому до вподоби. Він відчував, що за цим проханням криється щось більше.

– Так, Ваша Величносте, – голос Анабель не здригнувся, хоча її пальці міцніше стиснули складки сукні під столом. – Саме тому я хотіла б поговорити з вами наодинці.

– Ні! – герцог схопився з місця, відкидаючи крісло з такою силою, що воно з гуркотом впало на підлогу. Його обличчя спотворилося від люті та страху, а жили на шиї здулися від напруги. – Я забороняю...

– Герцог, – слово імператора впало як гільйотина. Повітря в залі стало важким і густим від його сили. Червоний туман почав збиратися навколо його постаті, а очі спалахнули багряним вогнем. Усі присутні, включно з герцогом, інстинктивно відсахнулися. – З цього моменту леді Анабель більше не принцеса герцогства Рейвен.

Він зробив паузу, даючи словам вагомості, перш ніж додати, і кожне його слово падало важко, як удар молота:

– Ви в моєму палаці. В моїй імперії. Думаю, ви розумієте, що я маю на увазі.

Герцог застиг, наче уражений громом. Його руки тремтіли від безсилої люті, але він не смів більше сказати ані слова. Піт стікав по його скронях, а пальці конвульсивно стискалися, ніби намагаючись задушити невидимого ворога. Маркус дивився на сестру із сумішшю жаху та захоплення – він ніколи не бачив, щоб хтось насмілився так протистояти їхньому батькові. У його очах читався німий крик: «Що ти наробила, сестро?»