Розділ 46

В імперському палаці, де мав відбутися бал, зали сяяли від тисяч свічок та магічних вогнів. Золоті канделябри відкидали мерехтливі тіні на мармурові стіни, а кришталеві люстри розсипали райдужні відблиски на паркет із рідкісних порід дерева. Музиканти налаштовували інструменти, готуючись до першого танцю.

Імператор відкрив бал короткою промовою, дякуючи присутнім за службу імперії та прославляючи Осіріса. Але в його душі клубочився чорний вихор тривоги та прихованої люті. Він сидів на троні поруч з імператрицею, і хоча його обличчя зберігало бездоганну маску спокою, а рухи залишалися величними та розміреними, всередині все кипіло від невимовного жаху.

Щось було неправильно. Щось настільки глибоко, невиправно неправильно, що від однієї думки про це холонула кров у жилах. За тридцять тисяч років існування імперії не було жодного, ЖОДНОГО випадку, щоб спадкоємець не прийняв силу крові. Це було немислимо, неможливо, це суперечило самим законам всесвіту. Кожен принц, кожен спадкоємець завжди отримував благословення – це було так само незмінно, як схід сонця чи зміна пір року.

Він механічно кивав у відповідь на вітання придворних, але його розум гарячково шукав відповіді. Перед очима знову і знову поставав момент церемонії – та жахлива мить, коли стало зрозуміло, що щось пішло не так. Коли його син... його власна кров і плоть... не прокинувся до своєї справжньої сили.

Його погляд раз у раз повертався до принца, що сидів за святковим столом. Зовні все було бездоганно – ідеальна постава, бездоганний одяг, чемна усмішка. Але очі... очі залишалися мертвими. У них не було ані іскри тієї стародавньої сили, що мала прокинутися сьогодні. Жодного відблиску тієї величі, що текла в жилах кожного імператора з початку часів.

У його грудях наростала крижана лють – не на сина, на саму долю, що посміла так жорстоко пожартувати з його роду. Тисячоліття бездоганної чистоти крові, століття ретельного збереження святого дару... і раптом ЦЕ. Це було як удар кинджалом у саме серце імперії.

Раптом музика стихла. Анабель відчула, як щось холодне пробігло по її жилах — різке, рване, наче всередину вилили лід. Кров у її венах спалахнула, потім обвалилася кудись вниз, в саме серце. Її пальці зрадницьки здригнулися, зір у мить затуманився. Світ нахилився. Здавалося, що її тіло гуде в унісон із храмом — але не в благословенні, а в отруєному резонансі.

Натовп схвильовано загудів, і крізь цей шум пробився переляканий голос слуги:

– Ваша Величносте! Леді Анабель Рейвен… вона... вона знепритомніла! 

Імператор повільно підвів голову. В його очах не було ані тіні батьківського тепла – лише холодний розрахунок правителя, що оцінює ситуацію. Обставини склалися якнайкраще – непритомність леді Рейвен давала йому привід відкласти проголошення. Він не відчував ані крихти жалю чи провини. Син, який виявився нездатним прийняти священну кров, більше не викликав у нього батьківських почуттів – лише холодну відразу, як до зіпсованого інструменту.

У його душі не залишилося місця для сентиментальності. Усі ті роки, що він виховував хлопця, плекав надії на його майбутнє – все це перетворилося на попіл в ту мить, коли стало зрозуміло, що в його жилах тече мертва кров. Тепер це був просто дефект, що потребував вивчення – загроза, яку треба було зрозуміти та нейтралізувати.

Він спостерігав, як слуги допомагають принцу покинути бал, і в його очах не було ані тіні співчуття. Монстри в Пустках, невдоволення у прикордонних землях, прихована боротьба між герцогами – усе це лише питання часу. Без сили імператорської крові рівновага, яку він зберігав десятиліттями, могла легко похитнутися. 

Хлопець, якого він ще вчора називав сином, тепер став лише проблемою, що потребувала вирішення. Симптомом хвороби, яка могла загрожувати самому існуванню імперії.

Його погляд ковзнув до місця, де служниці вже підіймали дівчину. На мить брови злегка зрушилися — майже непомітно. Не з тривогою. І не з жалем. Скоріше — з зацікавленістю. Він нічого не сказав, лише обвів очима залу, фіксуючи реакції. Анабель Рейвен. Та сама донька герцога. Цікаво.

"Потрібно буде запросити Рейвенів у палац," — подумав він. Спокійно. Як факт. Як перший рух у новій грі, про яку ще ніхто не здогадувався