Розділ 45

Коли він підійшов до центрального вівтаря – величезної конструкції із чорного мармуру, прикрашеної золотими рельєфами та коштовним камінням – повітря в храмі стало густим від магії. Його голос, посилений стародавніми заклинаннями, розкотився під склепіннями подібно до грому, відбиваючись від стін і створюючи враження, ніби говорить сам храм. Кожне його слово було сповнене такої сили, що змушувало тремтіти полум'я свічок і вібрувати кришталеві люстри під стелею.

– Тридцять тисяч років тому, – голос первосвященника розкотився під склепіннями храму, – коли світ стояв на межі загибелі, коли зовнішні боги прийшли з темряви між зірками, щоб знищити все живе, саме Осіріс став між ними та нашим світом!

Його голос набрав сили, наповнюючись священною величчю:

– У ту найтемнішу годину, коли небеса палали від божественної битви, коли гори розколювалися від ударів титанічних сил, коли моря кипіли від гніву древніх – Осіріс побачив у нас іскру божественного! Він, Творець Рівноваги, Охоронець Священного Порядку, простягнув нам свою руку!

Полум'я тисяч свічок затремтіло від сили його слів:

– І не просто руку – він розкрив свої вени, щоб його священна кров змішалася з нашою! Перший імператор випив цей дар прямо з його долонь, увібрав у себе частку його божественної сутності! Його нащадки несуть цю кров через віки, зберігаючи чистоту дару у своїх жилах!

Його голос знизився до урочистого шепоту:

– Тридцять тисяч років ми живемо під його благословенням. Тридцять тисяч років імператорська кров тримає щит між нашим світом і жахіттями порожнечі. Тридцять тисяч років наша імперія стоїть непорушно, бо в її фундаменті – священний завіт між богом та людьми.

А потім знову набрав сили, здіймаючись до громового розкату:

– І сьогодні, цього священного дня, коли зорі вишикувалися за древніми пророцтвами, коли сам Осіріс дивиться на нас із небесного престолу – ми знову затвердимо цей завіт! 

У повітрі затремтіла магія, коли він здійняв руки до неба:

– Хай благословить Осіріс цю священну мить! Хай прийме він нашу відданість! Хай побачить він, що ми гідні його довіри, як були гідні наші пращури в ту найтемнішу годину!

Його голос став подібний до грому небесного, відбиваючись від стін і створюючи враження, ніби сам храм говорить його вустами:

– Бо ми – діти його крові! Ми – охоронці його завіту! Ми – щит, що захищає світ від темряви! І доки б'ються наші серця, доки тече в наших жилах його благословенна кров – імперія стоятиме непорушно!

Церемоніальна чаша – стародавня реліквія, інкрустована кров'яними рубінами попередніх правителів – повільно опустилася на вівтар. Принц став на коліна, його вогняне волосся спадало на обличчя.

Імператор підійшов до вівтаря. В абсолютній тиші, що запанувала в храмі, було чути лише шелест його важких церемоніальних шат та м'який передзвін золотих прикрас. Натовп вірян затамував подих, спостерігаючи за священним ритуалом. Для них це була просто церемонія з освяченим вином – символом благословення Осіріса. Але для імператора кожна мить цього дійства була сповнена прихованого значення та тривоги.

Первосвященник підняв чашу над головою, і вона спалахнула в променях світла, що лилося крізь вітражі, розсипаючи відблиски по стінах храму. Його голос, сповнений священного екстазу, звучав урочисто та велично:

«Прийми цей дар благословення, о спадкоємцю трону! Хай зійде на тебе милість Осіріса!»

Принц прийняв чашу тремтячими руками. У повітрі завмерло очікування – здавалося, сам час затамував подих. 

Він підніс її до губ і зробив ковток.

Імператор напружено спостерігав за сином. Кожен удар серця відлунював у його грудях як удар дзвону. Жодної зміни. Жодного спалаху багряного сяйва в очах. Його серце пропустило удар, але обличчя залишалося незворушним – величним і холодним, як маска, вирізьблена з льоду. Ніхто не повинен був помітити жаху, що охопив його душу в цю мить.

У його пам'яті спливла власна церемонія – та мить, коли божественна сила прокинулася в його жилах, коли весь усесвіт немов вибухнув новими барвами і значеннями. Але його син... його єдиний спадкоємець... стояв перед вівтарем такий же порожній і холодний, як і до ковтка з чаші. Щось пішло не так. Щось настільки жахливе, що навіть думати про це було страшно.

Чаша в його руках раптом здалася надто легкою — ніби наповненою не кров'ю, а порожнечею. Він підвів очі й зустрів погляд імператора. Не тепло. Не гордість. Не благословення. Там було… ніщо. Чиста, стерильна тиша. Мить, що мала стати перетворенням, зависла у вакуумі.

"Може це просто хвилювання," — спробував подумати принц. Але ця думка не мала ваги. Вона не трималася на жодному гачку реальності. Вона брехала. Відлунням у грудях відгукнулося інше: щось не так. Щось явно пішло не так. 

І коли він ще раз зустрівся очима з імператором, у грудях усе похололо. Батько вже не дивився на нього, як на спадкоємця.