Розділ 43

Коли двері за слугою зачинилися, у кабінеті знову стало тихо. Лише полум'я в каміні ліниво пожирало поліна, час від часу викидаючи в повітря снопи іскор. Фог підвівся з крісла й неквапливо підійшов до високого вікна. Його кроки майже беззвучно губилися в товстому килимі, а важкі оксамитові штори ледь ворушилися від нічного протягу.

За склом лежала столиця. Тисячі вогнів розсипалися серед темряви, нагадуючи дорогоцінне каміння, недбало розкидане по чорному оксамиту. Навіть у таку годину місто не спало. Десь горіли вікна багатих особняків, десь ще працювали ремісники, а десь патрулі обходили вулиці. Але звідси все це здавалося дрібним і далеким. Люди перетворювалися на ледь помітні точки. Їхні радощі, страхи, трагедії та надії втрачали будь-яке значення. Саме тому Фог любив дивитися на столицю згори. Це допомагало не забувати справжній масштаб речей.

Його відображення дивилося на нього з темного скла. Старе обличчя. Глибокі зморшки. Холодні очі людини, яка прожила достатньо довго, щоб перестати вірити у випадковості. Він давно вже не переймався тим, що про нього думають інші. Думка оточення хвилює лише тих, хто залежить від схвалення. Фог давно переріс такі слабкості. Повільно піднявши келих, він дозволив собі ледь помітну усмішку.

— Скоро, — тихо промовив він.

Слово розчинилося в напівтемряві кабінету, але навіть цього було достатньо. Після стількох років очікування воно нарешті починало набувати справжньої ваги.

Більшість людей не розуміли, наскільки крихкою насправді була влада імператорів. Вони бачили трон, армії, величні храми та священну кров правлячої династії. Бачили багатовікову історію й робили простий висновок — імперія вічна. Але історія завжди смішила Фога. Кожне покоління вважало себе особливим. Кожна велика держава була переконана, що саме вона переживе всіх інших. І кожна рано чи пізно падала. Одні руйнували війни. Інші — внутрішні чвари. Треті гинули через одну-єдину людину, яка опинялася в потрібному місці в потрібний час.

Фог добре знав історію. Знав її значно краще, ніж жерці, які читали проповіді, або аристократи, що любили вихвалятися славою предків. Він роками спостерігав за імператорською родиною. Вивчав. Аналізував. Чекав. Люди називали терпіння чеснотою. Для нього воно було інструментом. Зброєю, не менш небезпечною за меч чи отруту.

Саме терпіння дозволило йому пережити ворогів. Саме терпіння навчило бачити те, що інші пропускали. Маленькі тріщини у фундаменті імперії. Майже непомітні. Такі, які більшість людей ніколи б не сприйняла серйозно. Але Фог умів чекати. І за роки спостережень він бачив, як ці тріщини ставали дедалі більшими.

Герцог зробив ковток віскі. Напій уже майже втратив смак. Як і більшість речей у його житті. Перемоги більше не приносили задоволення. Політичні інтриги давно стали рутиною. Навіть страх інших людей перестав розважати його багато років тому. Залишилася лише мета. Одна-єдина мета. Завершити те, що він почав багато років тому.

Його погляд ковзнув до темного неба над столицею. Десь там, за хмарами, жерці бачили знаки богів, пророцтва та долю. Фог ніколи не довіряв богам. Боги були примхливими. Непередбачуваними. Ненадійними. Вони могли благословити сьогодні й проклясти завтра.

Люди були значно простішими. Їх можна було купити. Обдурити. Залякати. Переконати. Спрямувати в потрібний бік. Саме тому він завжди ставив на людей. Навіть якщо для цього доводилося перетворювати їх на чудовиськ.

У його очах промайнув холодний блиск. Імператор досі вважав себе господарем ситуації. Вважав, що контролює двір, герцогства та власну родину. Фог ледь помітно похитав головою. Найнебезпечніший момент у житті будь-якого правителя настає тоді, коли він починає вірити у власну невразливість. Саме тоді він перестає дивитися під ноги. Саме тоді пропускає удар. Саме тоді падає.

Старий герцог поставив келих на підвіконня. Його пальці легенько торкнулися холодного скла.

— Скоро, мій дорогий імператоре, — майже лагідно промовив він. — Дуже скоро.

У цих словах не було ані гніву, ані ненависті. Лише спокійна впевненість людини, яка вже бачить фінал партії, поки інші гравці навіть не здогадуються, що гра давно програна.

За вікном продовжувала жити столиця. У палаці, напевно, вечеряла імператорська родина. Аристократи плели чергові змови. Жерці молилися своїм богам. Гвардійці стояли на постах біля воріт. Усі займалися звичними справами, навіть не підозрюючи, що буря вже почала збиратися над їхніми головами.

Фог дивився на море вогнів унизу й усміхався. Вперше за довгий час абсолютно щиро. Попереду на них чекало багато змін. І далеко не всі переживуть той день, коли імперія почне тріщати по швах.