Розділ 40

Коли все закінчилося, Анабель ще кілька секунд стояла нерухомо. Вона дивилася кудись у кам'яну підлогу й намагалася впорядкувати думки, але в голові був лише хаос. Здавалося, за останні декілька годин вона втомилася більше, ніж за кілька останніх років. У кишені лежав кришталевий флакон із кров'ю принца — те, заради чого вона ризикувала, планувала, чекала. Те, заради чого пережила десять років у замку Рейвенів.

Свобода була зовсім поруч. То чому вона не відчувала полегшення? Чому замість радості в грудях оселилася важка гіркота? Анабель заплющила очі.

Перед нею знову виник Август. Не як спогад чи як примара минулого. Просто Август, просто її чоловік зі своєю звичною усмішкою, трохи скуйовдженим волоссям і втомленим поглядом людини, яка повернулася додому після довгого робочого дня.

Вона пам'ятала його надто добре. Пам'ятала, як він сміявся. Як сердився через дурниці. Як засинав перед телевізором і потім уперто заперечував це наступного ранку. Пам'ятала тепло його долонь і відчуття безпеки, яке зникло разом із ним. Сорок дев'ять років. Майже все життя. Навіть смерть не змогла забрати ці спогади.

Анабель різко видихнула й змусила себе повернутися до реальності. Минуле не можна було змінити. Вона знала це краще за будь-кого. Усе, що в неї залишилося, — майбутнє. І якщо сьогодні все піде за планом, це майбутнє нарешті належатиме їй.

Вона опустила руку до кишені й намацала флакон. Скло було теплим. Дивно. Наче кров усередині досі зберігала частинку свого власника. Анабель кілька секунд стискала флакон у долоні, нагадуючи собі, навіщо взагалі прийшла сюди. Не заради принца, не заради угоди, не заради будь-яких почуттів чи спогадів. Заради свободи.

Стільки років вона повторювала це слово подумки, що воно майже втратило сенс. Колись вона уявляла втечу зовсім інакше. Уявляла тріумф. Полегшення. Щастя. Натомість зараз почувалася людиною, яка стоїть на краю прірви. Попереду чекало невідоме майбутнє. Позаду залишалося життя, яке вона ненавиділа. І чомусь обидва варіанти лякали однаково сильно. Анабель швидко витерла очі долонею. Ні. Не зараз. Вона не дозволить собі плакати тут. Не перед ним.

Поспіхом поправивши одяг, вона рушила до виходу. Хотілося якомога швидше залишити камеру, підземелля, замок і весь цей день позаду. Біля дверей вона зупинилася.

— До побачення, — тихо сказала Анабель, не озираючись.

Відповіді не було. Лише через кілька секунд за її спиною пролунав сміх. Вона зупинилась на мить. Сміх був неголосним, але дивно щирим. За весь час вона звикла бачити принца холодним, жорстоким, насмішкуватим або небезпечним. Але зараз у цьому сміхові не було нічого з переліченого. Швидше здивування. Наче його справді щось розвеселило. Анабель повільно обернулася. Принц стояв біля стіни й дивився на неї з виразом людини, яка щойно розгадала дуже складну загадку.

— Щось смішне? — холодно запитала вона.

— Якщо чесно, так.

Він похитав головою й усміхнувся.

— Просто намагаюся усвідомити, що все це реально.

— Про що ви говорите?

— Подумай сама. До вʼязня приходить таємнича дівчина. Пропонує угоду, а потім тікає зі сльозами на очах.

Він на секунду замовк.

— Якось занадто драматично. Я починаю підозрювати, що живу не в реальному світі, а в дуже поганій виставі.

Анабель різко розвернулася й майже вибігла з камери. Вона більше не хотіла бачити принца. Не хотіла чути його голос. Не хотіла залишатися тут ані секунди довше. Кроки глухо відбивалися від кам'яних стін підземелля, а в кишені важко лежав флакон із кров'ю. Усе закінчилося. Саме це вона повторювала собі знову і знову.

Усе закінчилося. Попереду була свобода. Попереду було життя.

Вона не озиралася, не сповільнювала крок, не бачила, що принц продовжував дивитися їй услід навіть після того, як вона зникла за поворотом коридору.

На його губах лишалась усмішка, а через кілька секунд він засміявся.

— Неймовірно...

Голос розчинився в темряві камери. Принц похитав головою, ніби досі не міг повірити у власну здогадку.

— А я вже почав думати, що живу в реальному світі.

Він відкинув голову на холодну кам'яну стіну й на кілька секунд заплющив очі. Усе раптом стало значно цікавішим. Значно небезпечнішим. І значно менш випадковим, ніж здавалося на перший погляд.

За межами підземелля лунали далекі голоси вартових. Десь капала вода. Старий замок жив своїм звичним життям. А принц усміхався, ніби щойно отримав відповідь на питання, яке давно його турбувало.

— До зустрічі, Анабель Ройман, — тихо промовив він у порожню темряву.

Потім заплющив очі й знову засміявся. Тому що вперше за дуже довгий час майбутнє перестало бути нудним.