Розділ 39

Анабель відчула, як у грудях усе болісно стиснулося. Свобода була так близько, що майже здавалася реальною. Десять років вона жила заради цього моменту. Десять років терпіла приниження, біль, страх і самотність, переконуючи себе, що колись усе це матиме сенс. Що одного дня вона знайде вихід із цього пекла. І тепер, коли цей вихід нарешті опинився перед нею, ціна виявилася зовсім не такою, як вона уявляла.

Перед очима знову постало обличчя Августа. Не розмите, не схоже на старий спогад, а живе й болісно реальне. Вона пам'ятала кожну рису його обличчя. Зморшки біля очей, сивину на скронях, трохи кривий ніс, який він колись зламав ще в молодості. Звичку поправляти окуляри під час читання та бурчати на новини, ніби люди по той бік екрана могли його почути. Колись такі дрібниці здавалися звичайними. Тепер вони були дорожчими за будь-який скарб.

Спогади накочувалися один за одним. Маленька кухня у їхньому будинку. Ранкова кава. Сонячне світло на столі біля вікна. Август навпроти з планшетом у руках. Чергова суперечка через якусь дрібницю. Сміх. Втома після роботи. Спільні вечори під старим пледом. Усе те, що колись здавалося звичайним життям, тепер виглядало майже казкою.

Сорок дев'ять років. Майже пів століття. Вона пам'ятала їхню першу зустріч, перший поцілунок, першу квартиру, де взимку постійно тягнуло холодом від балкона. Пам'ятала сварки, які тоді здавалися катастрофами, а тепер викликали лише сумну усмішку. Пам'ятала, як вони разом старішали, як з'являлися перші зморшки, як його волосся поступово ставало сивим і як вони вчилися розуміти одне одного без слів. Навіть смерть не змогла стерти цих спогадів.

Саме тому слова принца боліли так сильно. Не через сором чи страх, а тільки через Августа. Через усе, що вони прожили разом. Через любов, яка якимось дивом пережила навіть смерть.

Але разом зі спогадами про минуле прийшли й інші картини. Значно ближчі. Значно болючіші. Замок Рейвенів. Темні коридори. Зачинені двері. Безсонні ночі. Вона згадала, як сиділа на холодній підлозі після чергового покарання й намагалася самостійно перев'язати рани. Згадала, як прокидалася від найменшого шурхоту за дверима. Як боялася кроків у коридорі. Як навчилася мовчати навіть тоді, коли хотілося кричати.

Вона згадала слуг. Їхні усмішки. Їхній шепіт за спиною. Гнилі яйця в ліжку. Скло у взутті. Зіпсований одяг. Окріп, який випадково опинявся на її руках занадто часто, щоб це справді було випадковістю. Згадала чоловіка, якого була змушена звати батьком, навіть, якщо все її нутро противилось цьому.

Згадала його холодний погляд та байдужість, а ще його здатність відноситись до неї так, ніби її взагалі не існувало. Десять років. Десять довгих років вона виживала лише тому, що вірила, що одного дня все це закінчиться. Одного дня вона стане вільною. І якщо зараз відмовиться, іншого шансу може вже не бути. Ця думка поверталася знову і знову. Вона не могла її позбутися. Свобода була поруч. На відстані одного рішення. Однієї ночі.

Анабель повільно вдихнула й подивилася на принца. Вибір був огидним. Жорстоким. Несправедливим. Але вперше за дуже довгий час цей вибір належав саме їй. Ніхто не наказував. Ніхто не змушував. Вона могла сказати «ні». Могла залишитися тут. Могла продовжувати виживати замість того, щоб жити. Саме це й допомогло їй прийняти рішення.

— Добре, — тихо сказала вона. Слово прозвучало так глухо, ніби частина її самої все ще відмовлялася приймати цей вибір. — Але спочатку кров.

На губах принца з'явилася легка усмішка, ніби він від самого початку знав, чим закінчиться ця розмова. Він простягнув руку крізь ґрати. Анабель дістала маленький кришталевий флакон і тонке лезо. Пальці тремтіли сильніше, ніж їй хотілося б. Вона дуже сподівалася, що принц цього не помітить.

Лезо ковзнуло по його долоні. На шкірі виступила перша крапля крові. Темна, майже чорна у світлі смолоскипів. Потім друга. Третя. Кров повільно стікала у флакон, наповнюючи його дорогоцінною рідиною.

Анабель не відводила погляду. Вона дивилася на кров і вперто змушувала себе думати лише про свободу. Про те, що все це скоро закінчиться. Про те, що після сьогоднішньої ночі в неї нарешті з'явиться шанс почати нове життя.

Бо варто було хоча б на секунду згадати ціну, яку доведеться заплатити, і вся її рішучість починала розсипатися на шматки.