Розділ 38

Темрява підземелля здавалася живою. Вона дихала між кам’яних стін, клубочилася в кутках густими тінями та ковтала світло смолоскипів, залишаючи лише тьмяні золотаві плями на вологому камені. Повітря було важким. Цвіль, кров, гниль і щось ще — старе, майже забуте, ніби саме підземелля століттями вбирало в себе людський біль і тепер повільно видихало його назад.

Анабель стояла перед камерою принца, намагаючись не показувати хвилювання. Серце билося надто швидко. Амулети на її тілі поступово втрачали силу, і вона відчувала це майже фізично. Магія слабшала з кожною хвилиною. Один із кулонів на шиї вже ледве пульсував, нагадуючи, що часу залишилося небагато.

З темряви камери на неї дивилися червоні очі. Анабель давно зрозуміла, що лякає її не їхній колір. За усі ці роки у цьому світі вона бачила значно страшніші речі. Лякало інше. Принц дивився занадто уважно, наче нікуди не поспішав, наче мав безліч часу, щоб роздивитися кожен рух, кожну зміну на її обличчі, кожну невдалу паузу між словами.

Від цього погляду ставало незатишно. Хотілося поправити волосся, відвести очі, зробити крок назад. На мить Анабель навіть відчула, як важчають амулети на шиї. Безглузда думка, але чомусь саме зараз їй здалося, що магія може підвести її будь-якої миті. І тоді цей чоловік одразу зрозуміє, хто стоїть перед ним насправді.

Анабель змусила себе витримати цей погляд.

— Я пропоную угоду.

Її голос прозвучав спокійніше, ніж вона очікувала.

— Свобода в обмін на краплю вашої крові.

Десь у глибині підземелля пролунав чийсь крик. За кілька секунд він стих, залишивши після себе лише відлуння в кам'яних коридорах. Зі стелі монотонно капала вода. У темряві щось зашаруділо.

Принц не поспішав відповідати. Він уважно розглядав її обличчя, ніби намагався зрозуміти щось важливе. Його погляд повільно ковзнув по рисах, затримався на очах, на мить опустився нижче. Анабель відчула, як між лопатками виступив холодний піт. Амулет на шиї раптом став надто важким. Безглуздо. Вона знала, що маскування працює. Перевіряла його десятки разів. Але під цим поглядом упевненість почала тріщати. Наче ще трохи — і він зрозуміє те, що не повинен був зрозуміти.

— Цікава пропозиція.

Його голос пролунав несподівано м’яко.

— Але я не дуже вірю в казки про свободу.

Він підвівся. Кайдани тихо дзенькнули. Навіть після років ув’язнення в його рухах залишалося щось тривожно граційне. Він рухався без зайвих жестів, без поспіху, немов кожен крок був продуманим. У світлі смолоскипа стали помітнішими численні шрами на його тілі. Опіки, сліди батогів, старі рубці. Вони вкривали його шкіру нерівною картою пережитих катувань. І все ж виглядали дивно недоречно на людині, яка навіть зараз нагадувала небезпечного звіра, загнаного до клітки.

Вогняне волосся спадало на плечі брудними пасмами, але навіть у такому стані зберігало свій незвичний колір — відтінок призахідного сонця. Підійшовши до ґрат, принц обхопив їх пальцями.

— Втім...

Він нахилив голову набік. Його усмішка була майже лінивою.

— Я міг би погодитися на іншу ціну.

У грудях ворухнулося недобре передчуття. Таке саме, яке буває перед грозою, коли небо ще ясне, але ти вже знаєш, що за кілька хвилин почнеться буря. Анабель раптом дуже не захотіла чути його відповідь.

— Яку?

Принц зробив ще півкроку вперед. Тепер між ними залишалися лише ґрати.

— Тебе.

Відповідь прозвучала просто та спокійно, наче він говорив про погоду.

— Одна ніч. Твоє тіло в обмін на мою кров.

Анабель завмерла. У пам'яті раптом спливло обличчя Августа. Вона не бачила його десять років. Принаймні десять років за місцевим календарем. На Землі минуло б значно більше. Час у цьому світі завжди рухався інакше. Рік тут складався з чотирьох сезонів по чотири місяці кожен і тривав чотириста сімдесят дев'ять днів замість звичних трьохсот шістдесяти п'яти. Анабель так і не зрозуміла, чому. Можливо, це була особливість самого світу. Можливо, примха магії. А можливо, одна з тих речей, які боги просто вирішили не пояснювати смертним.

Вона давно перестала шукати відповідь. Зате знала інше. Якби вона жила вдома, то цього року їй мало виповнитися двадцять один. Лише двадцять один. Дивна думка для жінки, яка пам'ятала майже пів століття шлюбу.

Перед очима постала усмішка Августа. Сивина на скронях. Теплі руки, які завжди знаходили її навіть у темряві. Ранки із запахом свіжої кави. Вечори, коли вони сиділи поруч і говорили про дурниці, що здавалися важливими лише їм двом. Сорок дев'ять років. Майже все життя. І навіть тепер, після смерті, після нового тіла, після років у чужому світі, вона все ще почувалася його дружиною.

— Можливо, є щось інше, що вас зацікавить?

Вона сама почула, як невпевнено прозвучали її слова. На губах принца з'явилася легка усмішка.

— Ні.

Його очі не відривалися від неї.

— Лише це.