Розділ 37

Коли туман божевілля трохи розвіявся, реальність вдарила його з нищівною силою. Він стояв на краю урвища, вдивляючись у темряву далеко внизу, і не міг повірити в те, що накоїв. У руках досі залишався лук, пальці намертво стискали деревину, ніби відмовлялися прийняти очевидне. Навколо панувала неприродна тиша. Навіть вітер ніби завмер серед дерев. Він пам’ятав усе до найменших подробиць. Як служниця бігла крізь ліс, притискаючи дитину до грудей, як благала його зупинитися, як падала у сніг і знову підводилася, не випускаючи немовля з рук. Її слова досі звучали в голові так само чітко, як і тієї ночі.

— Ваша світлосте, благаю! Це ж ваш син! Ваша кров! Подивіться на нього — він такий схожий на вас!

Тоді він не слухав. Не хотів слухати. Перед очима стояло лише бліде, виснажене та нерухоме обличчя дружини. Він пам’ятав кров на простирадлах, відчай цілителів і власне безсилля. Горе роз’їло його розум, перетворивши любов на одержимість, а біль на божевілля. У той момент йому здавалося, що достатньо усунути причину її смерті, і все повернеться назад. Наче світ можна було виправити одним пострілом.

Він добре пам’ятав, як натягнув тятиву. Як дерево лука скрипнуло під напругою. Як затримав подих і відпустив стрілу. Тоді це рішення здавалося єдино правильним. Єдино можливим. А потім пролунав крик. Короткий, сповнений болю та відчаю. І разом із ним щось обірвалося всередині нього самого.

Коли безумство почало відступати, він кинувся вперед, продираючись крізь хащі. Падав, роздирав руки об гілки, ковзався на мерзлій землі й знову підводився. Він біг так, ніби ще міг щось виправити. Ніби достатньо буде дістатися до урвища, покликати їх, простягнути руку і все повернеться назад. Але життя не знало жалю. Внизу вирувала чорна річка, розбиваючись об гостре каміння, а ніч приховувала будь-які сліди. Він кричав до хрипоти, наказував обшукати кожен яр і кожен метр узбережжя. Посилав людей униз, обіцяв золото, погрожував, благав. Та ні служниці, ні дитини так і не знайшли.

Саме тоді він по-справжньому усвідомив, що зробив. Не в момент пострілу. Не коли почув крик. І навіть не коли стояв над урвищем із луком у руках. Лише потім, коли пошуки завершилися нічим і надія остаточно згасла. Його син зник. Можливо, загинув. Можливо, помер від холоду, голоду чи течії річки. А можливо, вижив десь далеко від дому. Герцог не знав. І це виявилося значно страшнішим за будь-яку правду.

Відтоді кожна ніч стала окремим колом пекла. Варто було лише заплющити очі, як він знову чув плач немовляти, бачив закривавлений сніг і відчував, як стріла зривається з тятиви. Спогади переслідували його впертіше за будь-яке прокляття. Час не лікував. Не стирав гострі краї провини. Не дозволяв звикнути. Навпаки з роками вони ставали ще чіткішими. Іноді йому здавалося, що він уже забув обличчя дружини, але ніколи не забуде той крик.

У найтемніші години, коли навіть міцне вино не могло притупити свідомість, він діставав стародавній родовий кинджал. Холодне лезо лягало на шкіру, залишаючи тонкі подряпини, а думка про смерть здавалася майже спокусливою. Один рух і все закінчиться. Зникне біль. Зникнуть кошмари. Він більше не прокидатиметься серед ночі в холодному поту, не бачитиме кров на снігу і не відчуватиме огиди до самого себе. Можливо, там, по той бік життя, він знову побачить її. Впаде на коліна. Попросить вибачення за все. За сина. За свою слабкість. За безумство, яке зруйнувало їхню сім’ю.

Але щоразу його зупиняла присяга. Давня магія, вплетена в кров усіх васалів імперії, не дозволяла втекти навіть таким шляхом. Вона жила всередині нього, пульсувала в жилах розпеченим металом і нагадувала про свій наказ. Вірність до останнього подиху. Вірність навіть після смерті. Герцог знав, що самогубство не стане звільненням. Прокляття потягнеться за ним і в потойбіччя. Він не отримає ні забуття, ні прощення. Тому продовжував жити. Якщо це взагалі можна було назвати життям.

Рік за роком він існував, немов привид власного минулого. Підписував накази, приймав послів, судив злочинців, вирішував земельні суперечки та відвідував імператорський двір. З боку все виглядало так, ніби герцог Рейвен залишався тим самим могутнім правителем, якого боялися сусіди і поважали союзники. Але правда була значно простішою. Усередині давно вже нікого не залишилося. Лише порожня оболонка, яка рухалася за звичкою і виконувала обов’язки, бо не мала права померти.

Навіть Анабель стала частиною його покарання. Щоразу, дивлячись на дочку, він бачив наслідок власних рішень. Вона була надто схожою на нього самого. У її погляді він бачив власну жорстокість. У її мовчанні свою байдужість, а у її холодності відлуння тих років, коли сам відштовхував її від себе. Він зламав свою доньку власнними. Кожним покаранням, кожним проігнорованим проханням про допомогу, кожним разом, коли обирав ненависть замість любові. І тепер був змушений дивитися на результат.

Чорна кров монстра повільно всмоктувалася в землю. Там, де падали її краплі, трава миттєво чорніла й розсипалася попелом. Випалені плями розповзалися довкола, немов смертельна хвороба. Герцог дивився на них і не міг позбутися дивного відчуття. Вони нагадували його самого. Такі ж мертві. Такі ж отруйні. Такі ж нездатні породити щось живе.

Можливо, саме це і було справжнім правосуддям. Не смерть. Не страта. Не швидкий кінець від власного кинджала. А це нескінченне існування. Жити день за днем, знаючи, ким ти став. Прокидатися щоранку з усвідомленням, що найбільший монстр у твоєму житті ніколи не приходив із Пусток, не народжувався в магічній аномалії й не ховався серед темних лісів. Він дивився на тебе щоранку з дзеркала.

І кожен новий подих був лише продовженням вироку, який герцог Рейвен виніс собі власноруч багато років тому. Він давно перестав шукати виправдання, перестав благати богів про прощення і перестав сподіватися на спокуту. Залишилося лише чекати кінця, який усе ніяк не приходив, і тягнути за собою цей тягар далі, мов каторжник, приречений вічно волочити власні кайдани. Можливо, саме тому він досі був живий. Тому, що смерть виявилася надто милосердною для таких, як він.