Розділ 36

Дні подорожі зливалися в один нескінченний кошмар, розмитий туманом алкоголю та заборонених зіль. Караван рухався від села до села, від фортеці до фортеці, механічно виконуючи звичний маршрут щорічного огляду володінь. Для супроводу це була звичайна подорож. Для герцога ж ще одна спроба пережити день і дочекатися ночі, щоб знову сховатися від самого себе на дні пляшки.

Він дивився на підготовку до фестивалю крізь червону завісу сп'яніння. Святкові гірлянди здавалися зашморгами, що гойдалися на вітрі над головами приречених. Яскраві ліхтарі нагадували поховальні вогнища, а веселі пісні селян звучали як жалобний плач. Люди сміялися, танцювали, прикрашали вулиці стрічками та квітами, але герцог бачив лише фальшиві декорації, за якими ховалася порожнеча.

Кожен ковток вина, кожна крапля отруйного зілля з Пусток занурювали його дедалі глибше в темряву власної свідомості. Він давно вже не пив заради задоволення. Алкоголь став ліками, без яких неможливо було прожити ще один день. Заборонені трави, які таємно привозили контрабандисти, обіцяли забуття, але приносили лише нові примари. Вони розмивали межу між теперішнім і минулим, між реальністю та спогадами, поки все не перетворювалося на одну нескінченну сіру пляму.

Маркус їхав поруч, інколи щось розповідав, сміявся, сперечався з лицарями або залицявся до чергової служниці. Герцог майже не слухав його. Іноді достатньо було випадково глянути на профіль сина, щоб серце пропустило удар. Тоді він поспіхом відкривав флягу й робив ще один ковток. Минуле вперто відмовлялося залишатися похованим. Воно знову й знову виринало з темряви, мов потопельник, який не бажає лежати на дні. Саме тому він не одразу зрозумів, що щось не так.

Першими занервували коні. Тварини почали фиркати, притискати вуха і неспокійно перебирати ногами. Один із жеребців раптом став дибки, мало не скинувши вершника. Повітря навколо ніби змінилося. Стало густішим. Важчим. Просякнутим чимось неправильним. Лицарі миттєво насторожилися.

— Аномалія, — тихо промовив капітан варти, витягаючи меч.

Туман між деревами здригнувся. Спершу герцог подумав, що це наслідок чергового зілля. Чорна пляма серед сірої імли ворухнулася і почала збільшуватися. Наче сама темрява вирішила вирватися зі своїх сховків. Потім закричав один із коней. Ілюзія розсипалася. 

Потвору було неможливо сплутати ні з чим іншим. Величезна маса живої пітьми виринула з туману беззвучно, як сама смерть. Її тіло не мало сталої форми. Воно постійно змінювалося, розтікалося по землі чорним озером, а за мить здіймалося вгору колоною густого мороку. З темряви виростали довгі щупальця, пазуристі лапи та химерні відростки, які одразу ж зникали, поступаючись місцем новим.

Там, де чудовисько торкалося землі, трава миттєво чорніла і розсипалася попелом. Лицарі почали атаку. Магічні списи пронизували його тіло, але темрява лише здригалася і знову зросталася докупи. Закляття врізалися в чорну масу яскравими спалахами, проте не завдавали справжньої шкоди. Монстр рухався вперед, ніби не помічаючи опору.

А потім герцог побачив його очі. Десятки червоних вогників спалахували всередині темряви й одразу згасали. Вони виникали в різних місцях потвори, дивилися на людей і зникали знову. У цих очах не було ані голоду, ані злості. Лише порожнеча. Знайома порожнеча.

На мить герцогу здалося, що він дивиться у дзеркало. Він бачив у цих очах самого себе. Такого ж спотвореного. Такого ж мертвого всередині. Такого ж нездатного відчути щось, окрім болю.

Потвора кинулася вперед. Один із лицарів не встиг ухилитися. Темне щупальце пробило обладунок так легко, ніби той був зроблений із паперу. Пролунав короткий крик, а за секунду тіло вже лежало на землі. І тоді герцог нарешті прокинувся від свого багатоденного заціпеніння. Стара магія крові відгукнулася в його жилах знайомим жаром.

Він вихопив меч. Чорне лезо, просочене древніми чарами роду Рейвен, спалахнуло багряним світлом. Монстр повернувся до нього. Наче впізнав. Наче зрозумів, хто стоїть перед ним.

Вони зустрілися посеред дороги. Темрява і людина. Монстр і чудовисько. Перший удар розсік одну з тіньових кінцівок. Чорна маса завила і відступила. Другий залишив у її тілі глибоку рану, крізь яку вихлюпнулася густа чорна рідина. Вона падала на землю важкими краплями, випалюючи все живе навколо.

Потвору це розлютило. Щупальця одночасно кинулися на герцога з усіх боків. Він ухилявся майже машинально. Тіло рухалося саме, кероване десятиліттями битв. Один удар. Другий. Третій. Світ навколо перетворився на хаос із багряних спалахів, чорного туману та криків людей. Нарешті меч дістався серцевини. Лезо ввійшло глибоко в центр темної маси. Монстр завмер. Усі його очі одночасно спалахнули кривавим світлом. І в ту мить герцогу здалося, що він бачить у них не ненависть, а розчарування. Наче істота впізнала у своєму вбивці когось надто схожого на себе. Чорна кров бризнула фонтаном, заливаючи землю навколо. Потвора видала останній моторошний звук і почала розсипатися просто на очах. Темрява осідала на землю чорним попелом, а багряні вогники один за одним згасали у глибині її тіла.

Битва закінчилася. Лицарі переможно закричали. Хтось аплодував. Хтось дякував богам за порятунок. Герцог не відчував нічого. Ні полегшення, а ні гордості, а ні радості від перемоги. Лише гірку іронію. Один монстр убив іншого. От і все. Просто і банально. Він дивився на чорну кров, що змішувалася з болотяною багнюкою під ногами, і не міг позбутися думки, що бачить власне відображення.

Хіба він кращий за це створіння? Він, чиї руки по лікоть у крові власного новонародженого сина? Він, який власноруч випустив стрілу в темряву лісу, знаючи, що там його дитя? Він, який перетворив життя власної дочки на нескінченне пекло?

У голові пульсувало від алкоголю, втоми та спогадів. Чорні калюжі біля його ніг почали здаватися дзеркалами. І в кожному відображенні він бачив її. Свою дружину. Бліду. Мертву. З поглядом, сповненим жаху та відрази. Вона дивилася на нього так, ніби нарешті побачила його справжнє обличчя. І спогади знову розірвали свідомість навпіл.