Розділ 35

Герцог Рейвен стояв біля високого готичного вікна свого кабінету, спостерігаючи, як слуги метушаться у внутрішньому дворі замку, готуючи коней до від'їзду. Його довгі пальці, прикрашені масивними перснями з гербом роду, стискали холодне підвіконня, залишаючи на камені ледь помітні подряпини від загострених нігтів. Час щорічного огляду територій настав, і цього року він, як завжди, брав із собою Маркуса, свого старшого сина і спадкоємця. Принаймні, офіційного спадкоємця.

Ця думка гіркою отрутою розлилася в його свідомості.

Він дивився, як Маркус з'явився на подвір’ї, і його серце стиснулося від болю, який не притупився навіть за стільки років. Син рухався з тією грацією, яку успадкував від матері. Легкою ходою, що здавалася неприродною для чоловіка його статури. Кожен його жест був живим відгомоном минулого: та сама гордовита постава голови, той самий елегантний нахил плечей, коли він вітався зі слугами, навіть той самий порух рукою, яким він відкинув неслухняне пасмо волосся з обличчя. А його посмішка... О боги, ця посмішка була точною копією її посмішки.

Часом ця подібність була настільки разючою, настільки болючою, що герцогу хотілося відвернутися, заплющити очі, забитися в найтемніший куток свого кабінету, аби тільки не бачити це живе нагадування про свою втрату. Але він не міг. Як метелик, що летить на загибель у полум’я свічки, він не міг відвести погляд. Кожен рух сина був для нього одночасно і катуванням, і найсолодшим спогадом, і він жадібно вбирав кожну мить, наче помираючий від спраги краплі води.

У такі моменти йому здавалося, що час зупинився, що всі ці роки були лише жахливим сном, і зараз вона вийде з-за рогу замку, велична та прекрасна, як завжди, покличе сина своїм мелодійним голосом. Покладе долоню на його плече, усміхнеться йому тією самою усмішкою, заради якої він колись був готовий спалити весь світ. Але реальність була невблаганною. На подвір’ї був лише Маркус — її живе відлуння, болісне нагадування про те, що він втратив назавжди.

«Він зовсім не схожий на спадкоємця», — подумав герцог, спостерігаючи, як син фліртує з однією зі служниць. До його вух давно доходили чутки про нічні пригоди Маркуса, про підпільні бої, де він спускав шалені суми на ставки, про борделі нижнього міста, де був частим гостем, про карткові борги, які доводилося погашати тишком-нишком, щоб не заплямувати честь роду.

Але герцог мовчав. Закривав очі на все, прощав усе. Бо коли Маркус посміхався тією самою посмішкою, від якої колись танув лід у його серці, він бачив її. Свою кохану. Свою єдину. Жінку, яку втратив багато років тому і яку так і не зміг відпустити. Для всього світу Маркус був спадкоємцем герцогства Рейвен, але для нього самого син залишався останнім подарунком дружини, єдиною ниткою, що ще поєднувала його з минулим.

Важкі дубові двері рипнули, розриваючи тишу кабінету. Масивні петлі протестуюче заскрипіли, ніби сам замок намагався попередити господаря про її появу. Герцог не озирнувся. Він і без того знав, хто увійшов.

Анабель. Вона ковзнула до кімнати. Це була не та легкість, як у брата, а хижа елегантність роду Рейвен. У дзеркальному відображенні вікна він побачив її постать і відчув, як усередині щось неприємно стиснулося.

Свою дочку він бачив рідко не тому, що вона боялась і ховалася від нього. Навпаки. Саме він роками уникав дивитися на неї довше, ніж це було необхідно, бо Анабель була його відображенням. Його копією. Занадто ідеальною копією.

Ті самі різкі лінії обличчя, ніби вирізані з темного каменю. Ті самі гострі вилиці. Той самий хижий розріз очей, у яких причаїлася древня сила їхнього роду. Та сама горда постава людини, яка ніколи не просить і не благає.

Її сукня, пошита з чорного оксамиту зі срібною вишивкою у вигляді воронів у польоті, здавалася продовженням тіней, що клубочилися в кутках кімнати. Довге чорне волосся було зібране в складну зачіску, скріплену срібними шпильками, увінчаними мініатюрними воронячими черепами, стародавніми реліквіями їхнього роду. У напівтемряві кабінету її графітова шкіра набувала металевого відтінку, роблячи дівчину схожою на статую, викувану з темного срібла.

Але найбільше його лякала не зовнішність, а її погляд, який він бачив щоранку у власному відображенні.

— Я прийшла попрощатися, батьку.

Герцог ледь помітно кивнув. У присутності Анабель його завжди переслідувало дивне відчуття тривоги. Не страх за себе. Страх за неї. Бо в її очах жило щось таке, від чого холола кров у жилах. Щось надто давнє, надто темне і надто знайоме. Щось таке, чого не мало бути в очах юної дівчини. І він чудово знав, хто був у цьому винен.

Він знав про кожне знущання, якого вона зазнала в цьому замку. Чув, як слуги шепотілися за її спиною, називаючи її відьмою та потворою. Знав про бите скло в туфлях, про окріп на сукнях, про мертвих щурів під подушкою. Знав, як вони плювали їй услід і хрестилися, коли вона проходила коридорами.

Знав про наставників, яких сам призначав. Про батоги, просочені отрутою. Про кайдани, що висмоктували магічну силу. Про покарання, які не мали нічого спільного з вихованням.

Знав про плітки при дворі. Про дітей, які боялися підійти до неї. Про юних аристократів, що демонстративно відмовлялися запрошувати її на танці. Про матерів, які відтягували своїх доньок подалі від неї, ніби вона була носієм смертельної зарази.

Він знав усе. І мовчав. Просто мовчав.

Колись герцог переконував себе, що має причину. Що робить це заради дисципліни, заради сили характеру, заради майбутнього роду. Згодом перестав брехати навіть самому собі, адже причина була значно жалюгіднішою. Він просто не зміг пробачити їй того, що вона жила, а його дружина ні.

Саме тому він карав її. Саме тому відвертався, коли вона потребувала допомоги. Саме тому дозволяв іншим знущатися з неї. Йому було легше зробити винною дитину, ніж визнати власне божевілля.

Але роки минали, і правда залишалася незмінною. Вона не зламалася, не благала і навіть не плакала. Вона не просила любові, яку він відмовився їй дати. Іноді йому здавалося, що всі покарання лише загартували її, перетворивши на щось значно небезпечніше, ніж він міг собі уявити. Щось холодне, терпляче і мовчазне. Щось дуже схоже на нього самого.