Розділ 34

Горацій ще довго сидів, дивлячись на червоні сліди вина на стіні. Його руки все ще тремтіли від люті, а магія крові пульсувала у венах, змушуючи тіні в кутах кімнати танцювати свій дикий танок. За вікном уже давно стемніло, і в темному склі відбивалося його власне обличчя, яке було неприродньо блідим, напруженим, зі сріблястими очима, що все ще світилися від надлишку сили.

Слова Юнії вперто крутилися в голові. Він чудово розумів, що сестра говорила не зі злості. Вона справді хвилювалася за нього. Завжди хвилювалася. Після смерті батьків саме він став для неї найближчою людиною, а вона для нього лишилась останньою справжньою родиною. І все ж сьогодні він ледь не кинув келих їй просто в обличчя.

Горацій заплющив очі та втомлено потер перенісся. Коли все зайшло так далеко? Коли проста вдячність перетворилася на те, через що він готовий сваритися з власною родиною?

Він пам’ятав кожну дрібницю того дня, коли вперше зустрів Меріамун. Пам’ятав запах лісу після дощу, біль від ран, присмак крові на губах і тонкі пальці, які підтримували його під руку дорогою до лікаря. Пам’ятав її усмішку. Можливо, саме це і стало початком. 

У його світі кожна посмішка мала ціну. Кожне добре слово було частиною гри. Люди роками вчилися приховувати справжні думки за ввічливими фразами та відточеними манерами. Навіть дружба серед аристократів часто виявлялася лише черговою угодою.

Меріамун була іншою. Вона не намагалася йому сподобатися. Не прагнула отримати вигоду. Не будувала планів. Не плела інтриг. Просто допомогла незнайомцю в лісі. І цього виявилося достатньо, щоб він не зміг її забути, навіть коли вона забула його і вибрала принца.

Горацій підвівся з крісла та підійшов до вікна. Нічне місто розкинулося перед ним морем вогнів. Тисячі магічних ліхтарів світилися внизу, немов зорі, що впали з неба й розсипалися серед кам’яних вулиць. Десь там зараз була вона.

Його погляд ковзнув по далеких вогниках столиці. Він пам’ятав, як уперше привіз її сюди. Як вона дивилася на золоті шпилі храмів і захоплено розпитувала про все навколо. Пам’ятав, як губилася у коридорах маєтку Вулфів. Як намагалася запам’ятати правила етикету і щоразу плутала складні звернення до високопоставлених гостей. Пам’ятав, як сміялася, коли зрозуміла, що випадково назвала одного герцога графом.

Тоді йому здавалося, що попереду ще багато часу. Що він встигне. Встигне пояснити свої почуття. Встигне завоювати її довіру. Встигне стати для неї кимось більшим.

Якою ж дурною була ця впевненість. Усе змінилося того вечора на балу. Він пам’ятав його надто добре.

Сукня кольору морської хвилі. Музика. Світло сотень кришталевих люстр. І погляд, який вона кинула на принца. Саме тоді він зрозумів те, чого вперто не хотів визнавати раніше. Він запізнився. Меріамун дивилася на спадкоємця престолу так, як ніколи не дивилася на нього.

У її очах було захоплення. Ніжність. Щось тепле й крихке, що народжується лише раз. Горацій бачив це і ненавидів себе за те, що бачив.

Того вечора він уперше відчув справжні ревнощі. Не дитячу образу. Не зачеплену гордість. Не бажання перемогти суперника. О, ні. Це були ревнощі чоловіка, який усвідомив, що програв ще до початку боротьби.

Його пальці мимоволі стиснули край підвіконня.

Юнія казала, що він одержимий. Можливо. Важко було заперечувати настільки очевидні речі. Нормальні люди не думають про одну жінку роками. Не ловлять кожне її слово. Не пам’ятають усмішки, сказані фрази та випадкові погляди так, ніби це безцінні скарби.

Нормальні люди відпускають. Рухаються далі. Будують життя. Одружуються. Забувають. А він не зміг. Навіть після того, як вона обрала іншого. Навіть після того, як між ними виросла прірва, яку вже неможливо було подолати. Навіть зараз думка про неї змушувала серце стискатися сильніше, ніж будь-який страх чи небезпека. Він не зміг.

Горацій гірко посміхнувся власному відображенню. Юнія помилялася лише в одному. Меріамун нічого з ним не зробила. Не зачаровувала. Не маніпулювала. Не використовувала. У всьому винен був тільки він сам. Він сам дозволив цим почуттям пустити коріння занадто глибоко. Сам роками плекав їх. Сам відмовлявся відпускати.

Його долоня торкнулася холодного скла.

— Як би я хотів зараз побачити тебе... — тихо прошепотів він.

За вікном мерехтіли вогні нічної столиці. Десь там, серед цього моря світла, була вона — його баронеса, його любов, його Меріамун. Горацій заплющив очі й притулився чолом до холодного скла.

— Можливо, я і справді одержимий...