Розділ 33

Двері кабінету різко відчинилися з такою силою, що полум'я свічок затремтіло, а важкі портьєри сколихнулися від протягу. На порозі стояла його молодша сестра Юнія, і уся її статура випромінювала ту хижу грацію, що була притаманна всім представникам роду Вулф.

Висока та струнка, вона успадкувала від батька не лише зовнішність, але й характер. Її сріблясте волосся, що спадало важкими хвилями до талії, було заплетене в традиційну зачіску вищої аристократії. Складне переплетіння кіс, скріплених срібними шпильками у формі вовчих голів. Темно-срібна шкіра мерехтіла у світлі свічок, створюючи ілюзію, ніби її тіло викуване з дорогоцінного металу.

Її обличчя поєднувало в собі всі риси, що зробили рід Вулф легендарним. Високі вилиці, тонкий ніс з ледь помітною горбинкою, чітко окреслені губи, які зараз були стиснуті в тонку лінію. Але найразючішими були її очі. Сріблясті, з вертикальними зіницями, як у справжнього вовка. Тепер вони палали ледве стримуваним гнівом.

Довгі загострені вуха, прикрашені срібними каффами у вигляді змій, нервово посмикувалися. Це була вірна ознака сильного роздратування. Кожен її рух був сповнений тієї особливої величі, яку не можна навчитися наслідувати. Вона або народжується разом із кров'ю стародавнього роду, або не з'являється ніколи.

Навіть зараз, розлючена, Юнія рухалася з грацією хижака, що готується до стрибка. На ній була сукня з темно-сірого оксамиту, розшита срібною ниткою у візерунки стародавніх рун. Це був традиційний одяг незаміжніх дівчат із роду Вулф. 

— До мене дійшли чутки, — її голос був холодним, — що ти збираєшся подарувати цій... особі маєток бабусі Сельми.

Горацій повільно поставив келих на стіл. В кабінеті було чутно, як потріскують свічки.

— І що з того?

— Що з того? — Юнія підійшла ближче, її очі палали від люті. — Це родинна спадщина! Там кожен камінь просякнутий нашою історією! Бабуся берегла цей маєток усе своє життя, а ти хочеш віддати його якійсь... — вона задихнулася від обурення. — Якійсь пройдисвітці!

— Не смій... — процідив Горацій, підводячись.

— Спочатку я думала, що це просто чергова твоя примха, — продовжила Юнія, не звертаючи уваги на попередження в його голосі. — Гадала, ти натішишся і заспокоїшся. Але ти... — її голос затремтів від відрази. — Ти втратив розум! Ти маєш наречену! А ця твоя баронеса взагалі належить принцу!

Горацій почав підійматися, але Юнія не зупинялася.

— Невже ти не бачиш, що вона з тобою робить? Це ненормально! — її голос став майже благальним. — Ти ніколи раніше так не поводився. Вона певно зачаклувала тебе! Інакше як пояснити, що мій розумний брат перетворився на безвольну маріонетку?

— Замовкни... — прогарчав Горацій.

Але Юнія вже не могла зупинитися.

— Подивись правді в очі! Вона — хижак, що прикинувся ягням. Ти не бачиш, бо хочеш бути з’їденим. Вона ж просто монстр у людській подобі! — кричала Юнія, і її очі наповнилися слізьми. — Тільки поглянь на неї! Ця її неприродна шкіра, ці очі! Вона якась... неправильна! Вона...

Звук розбитого скла обірвав її на півслові. Келих із вином розбився об стіну всього за кілька сантиметрів від її голови. Темно-червоні бризки розлетілися по каменю, схожі на краплі свіжої крові.

— Я сказав замовкни! — ревіння Горація було подібне до вовчого.

Юнія відсахнулася. Вона дивилася на брата широко розплющеними очима. Не на уламки скла. Не на червоні плями на стіні. На нього. На чоловіка, який колись був для неї прикладом сили, розуму та холоднокровності.

По її щоках повільно покотилися сльози. Не від страху, ні. Це були сльози усвідомлення, що вона остаточно втратила брата. Це сталось не сьогодні і не в цю мить. Трагедія відбулась набагато раніше. Просто лише зараз вона нарешті наважилася це визнати.

Не сказавши більше ані слова, Юнія різко розвернулася й вибігла з кімнати. Двері грюкнули за нею так само голосно, як і відчинилися на початку. А Горацій залишився стояти посеред кабінету, важко дихаючи, дивлячись на уламки кришталю, що блищали біля стіни в світлі каміна.