Розділ 32

Горацій сидів у своєму кабінеті, розташованому в найвищій вежі родового замку Вулфів. Масивне вікно від підлоги до стелі відкривало вид на гірський краєвид, де призахідне сонце забарвлювало засніжені вершини в криваво-червоні кольори. Він підніс келих до очей, спостерігаючи, як світло заломлюється в темно-червоному вині, перетворюючи дорогоцінний напій на щось схоже на свіжу кров. Багряні тіні падали на стіл із чорного дерева, створюючи химерні візерунки, подібні до лабіринтів його думок.

Кабінет, оздоблений у традиційному стилі роду Вулф, був уособленням сили та величі їхньої родини. Важкі гобелени із зображенням сцен полювання прикрашали стіни, а на кожному предметі меблів було вирізьблено родовий герб — вовка в стрибку. У каміні потріскували дрова, відкидаючи на стіни рухливі тіні, схожі на примар минулого.

Вечір виявився важчим, ніж він очікував. Чергова зустріч з Анабель, що мала бути простою формальністю, знову завершилася її байдужим «розірви заручини» і тією новою посмішкою, яка тепер вперто не виходила з голови. Горацій стиснув келих сильніше. Тонке скло ледь помітно затріщало під пальцями.

Минуло вже кілька місяців відтоді, як Анабель змінилася. Зникли ревнощі, нескінченні спроби привернути його увагу, образи, сцени й дурна закоханість, яка колись викликала в нього лише роздратування. Здавалося, ніби хтось просто вирвав із неї стару особистість і залишив натомість зовсім іншу людину. І це дратувало набагато більше, ніж мало б.

Він ловив себе на тому, що шукає у її словах прихований сенс, намагається зрозуміти причину цієї зміни, хоча сам не міг пояснити навіщо. Адже йому завжди було байдуже до неї.

Чи ні?

Горацій невдоволено відкинув цю думку. Ні. Його цікавила лише одна жінка. Лише одна. Його погляд ковзнув до сутінкового неба за вікном, і пам’ять сама потягнула його далеко назад. До того дня. До першої зустрічі.

Полювання тоді пішло зовсім не так, як планувалося. Монстр, якого вони вистежували кілька днів, виявився породженням Пусток. Істотою, створеною з магії, що не повинна була існувати у цьому світі.

Темрява мала форму. Темрява мала кігті. Темрява мала десятки палаючих червоних очей. Вона розтікалася землею чорним туманом, здіймалася колонами, випускала щупальця та змінювала обриси просто під час бою. Звичайна зброя проходила крізь її тіло, ніби крізь воду.

Горацію довелося використати майже весь резерв магії крові, щоб відшукати ядро істоти. Він переміг, але дорогою ціною. Коли монстр нарешті розсипався чорним попелом, він ледве тримався на ногах. Рани пекли, голова паморочилася, а магічне виснаження стискало груди важче за будь-які обладунки.

Він пам’ятав старе дерево біля лісової стежки. Пам’ятав, як опустився під нього, дозволивши собі кілька хвилин перепочинку. І пам’ятав її. Дівчину з кошиком фруктів. Звичайна сільська дівчина. Принаймні тоді він так подумав.

Вона з’явилася з-за дерев зовсім несподівано. Сонце просіювалося крізь листя золотими плямами, падаючи на її волосся, і якийсь дивний момент йому здалося, що перед ним не людина, а видіння.

Золотаві хвилі волосся. Шкіра світла, мов теплий мармур. Очі кольору ясного весняного неба. Ніяких коштовностей. Ніякої показної краси. Ніякої величі. І саме тому він не міг відвести погляд. Вона не впізнала його. Не впала на коліна. Не почала лестити. Не злякалася. Просто побачила чоловіка, який потребував допомоги.

Навіть зараз, через роки, Горацій пам’ятав той відкритий та щирий погляд, у якому не було ні страху, ні розрахунку. Наче її ще не встигли зіпсувати.

Меріамун відвела його до старого лікаря в найближчому селі. Всю дорогу підтримувала під руку й безтурботно розповідала про якісь дрібниці. Про врожай, про дивних сусідів, про птахів, які щовесни будували гніздо на даху її будинку. Вона говорила так природно, ніби поруч ішов не спадкоємець одного з найвпливовіших родів імперії, а звичайний знайомий. І це було прекрасно.

У світі, де кожне слово мало ціну, вона була безцінною саме тому, що нічого не коштувала. Щирість, доброта та людяність. Риси, які він давно перестав шукати серед аристократів.

Саме тому він не зміг її забути, саме тому повернувся і саме тому згодом забрав до столиці.

Меріамун була вражена імператорським містом. Її очі сяяли захватом, коли вона розглядала золоті шпилі храмів, магічні сади та величезні площі. Вона дивувалася речам, на які сам Горацій давно перестав звертати увагу. Раділа дрібницям. Усміхалася незнайомцям. Вона була живою та справжньою.

Коли він запропонував їй оселитися у родовому маєтку Вулфів, вона довго відмовлялася, не бажаючи бути тягарем, але зрештою погодилася. І дуже швидко підкорила майже всіх. Навіть старий дворецький, який ненавидів людей у принципі, почав ставитися до неї поблажливо. Слуги посміхалися їй. Гості запам’ятовували її, а сам Горацій дедалі частіше ловив себе на тому, що шукає її серед натовпу. 

Світська знать сприйняла появу Меріамун не так тепло. Особливо одна людина. Анабель Рейвен. Його наречена від народження.

Спочатку були дрібниці. Потім плітки. Потім відверті приниження. На кожному прийомі з Меріамун траплялися дивні випадковості. Зникали подарунки, псувалися сукні, розповсюджувалися брудні чутки. Ніхто нічого не міг довести, але Горацій чудово розумів, чиї це були ігри.

І все ж тоді йому здавалося, що він контролює ситуацію. Що завжди буде поруч, що встигне захистити, що часу ще достатньо, але як же він помилявся. Одного вечора на балу Меріамун зустріла принца і в ту мить усе змінилося.

Горацій добре пам’ятав той момент. Він назавжди запамʼятав її посмішку і те, як вона дивилася на спадкоємця престолу. Наче бачила лише його, наче весь інший світ раптом перестав існувати. І саме тоді він зрозумів страшну річ. Він уже програв. Програв ще до того, як почалася боротьба.