Розділ 31

Роки бездоганної поведінки принесли свої плоди. Наглядачі повірили, що його дух нарешті зламано. Барон особисто спустився до підвалу, щоб «нагородити» свого слухняного в’язня. Його очі світилися блиском, який з’являється в катів, коли вони вигадують нові способи познущатися зі своїх жертв.

— Ти добре поводився, — промовив він, роздивляючись принца як якусь цікаву комаху. — І заслуговуєш на винагороду.

Коли двері відчинилися знову, принц відчув важкий запах дешевих парфумів, змішаний із вогкістю підземелля. На порозі стояла куртизанка. Це була стара, зношена життям жінка, чиє обличчя нагадувало потріскану маску, а тіло скидалося на зів’ялу квітку. Її шкіра мала нездоровий сіруватий відтінок, а в очах застиг порожній погляд.

Принц відразу зрозумів справжню мету цього «подарунка». Барон хотів не нагородити його, а принизити ще більше. Показати, ким він став. Довести, що від імператорського сина не залишилося нічого, окрім брудного звіра в кайданах. Але самого принца цікавило зовсім інше.

Кров.

Він відчував її запах навіть крізь солодкуватий аромат дешевих парфумів. Чув рівне биття серця під тонкою шкірою. І разом із цим усередині прокидався знайомий голод. Голод, що вимагав нових спогадів, нових знань, нових життів.

Він відіграв свою роль бездоганно. Прикинувся вдячним. Захопленим. Спраглим до такої уваги після років самотності. Саме таким його й хотіли бачити. А коли все закінчилося і жінка пішла, невдоволено скаржачись на його надто грубі укуси, принц залишився сидіти на холодній підлозі із заплющеними очима.

Перед ним розгортався цілий світ. Її кров несла сотні історій, які вона сама давно перестала вважати важливими. Вулиці столиці. Підпільні борделі. Дорогі таверни, де аристократи напивалися до нестями. Таємні зустрічі впливових людей. Чутки про спадкоємців великих родів. Імена коханок, боржників, убивць та шахраїв. Він жадібно вбирав усю цю інформацію, складаючи її у своїй пам’яті, мов деталі величезної мозаїки.

Наступного разу він сам попросив про «винагороду». Сором’язливо та невпевнено. Саме так, як мав поводитися молодий чоловік, що вперше відчув жіночу ласку після багаторічного ув’язнення. Наглядачі проковтнули наживку без жодних підозр. Вони були в захваті від власного успіху. Доповідали барону, що принц нарешті знайшов свою слабкість. Що його можна контролювати. Що він остаточно втратив залишки гордості.

Вони навіть збільшили дозу наркотиків у його їжі, не підозрюючи, що організм давно навчився розкладати більшість отрут ще до того, як ті починали діяти.

З кожною новою гостею його знання про світ за межами підвалу ставали дедалі більшими. Він вивчав столицю через чужі спогади. Запам’ятовував назви кварталів, розташування маєтків, торгові маршрути, звички аристократів, таємниці чиновників і слабкості впливових людей. Кожна крапля крові приносила нові відомості, нові навички, нові шматочки чужих життів.

Деякі жінки знали, як виживати на вулицях. Інші роками працювали в дорогих закладах і мали доступ до секретів, за які багато хто був готовий убивати. Були й такі, хто народився в збіднілих дворянських сім’ях і пам’ятав етикет, політичні інтриги та правила великої гри. Усе це ставало його власністю.

Проте разом зі знаннями зростав і голод. Спочатку він був терпимим. Ледь помітним свербінням десь усередині. Потім почав повертатися дедалі частіше. А згодом перетворився на справжнє прокляття.

У найгірші ночі принц прокидався від самого лише запаху крові. Відчував, як тіло напружується, а свідомість поступово заповнює єдине бажання — пити. Більше. Ще більше. Іноді йому здавалося, що достатньо лише на мить втратити контроль, і він розірве на шматки першого ж живого створіння, яке опиниться поруч.

У такі моменти він впивався зубами у власні руки, залишаючи нові шрами поверх старих. Повторював імена, дати, факти, маршрути, уривки чужих історій. Будь-що, аби втриматися за власний розум. Будь-що, аби не забути, ким він був до того, як у його житті з’явилася ця сила.

Іноді він запитував себе, чи залишилося в ньому хоч щось справді його власне. Чи не став він уже сумішшю сотень чужих життів, спогадів та емоцій. Але відповідь завжди знаходилася швидко. 

Бажання вижити. Воно все ще належало лише йому. Саме воно змушувало прокидатися щоранку. Саме воно не дозволяло остаточно збожеволіти. Саме воно змушувало чекати свого шансу навіть тоді, коли весь світ був переконаний, що молодший принц давно зламаний.

І ось одного дня цей шанс нарешті з’явився. Коли двері камери вкотре відчинилися, він відразу зрозумів, що перед ним стоїть не чергова куртизанка і не одна з численних служниць підземелля. На перший погляд жінка виглядала цілком звичайною представницею дрібної аристократії. Світло-сіра шкіра. Скромна сукня без коштовностей. Коротші за звичайні вуха. Жодних ознак високого походження.

Проте щось у ній було не так.

Її постава була надто бездоганною. Так не стояли дрібні шляхтичі. Так трималися лише представники найдавніших родів, люди, які виросли серед влади та величі. Кожен рух здавався відточеним до досконалості. Кожен жест був сповнений тієї особливої впевненості, яку неможливо зіграти.

Вона завмерла перед його камерою і мовчки подивилася на нього. В її очах не бачилось типового страху чи огиди. Радше вона оцінювала небезпечного звіра, якого збиралася випустити з клітки. Принц відчув, як куточки губ ледь помітно смикнулися в усмішці. Вперше за багато років йому стало по-справжньому цікаво.

Жінка усміхнулася у відповідь.

— Я пропоную угоду, — промовила вона.

Голос був змінений магією, але навіть крізь маскування в ньому відчувалася влада. І тоді принц раптом зрозумів, що його одноманітне існування щойно закінчилося.