Розділ 29

Вологий сморід підвалу був єдиним світом, який знав молодший принц. Тут час втрачав будь-який сенс, розчиняючись у темряві та стражданнях. Голі кам’яні стіни, складені з величезних чорних брил, вкривала моторошна чорна пліснява. Вона розросталася між тріщинами, повзла каменем угору й униз, ніби жива істота, яка повільно поглинає все довкола. Подекуди зі щілин витікала темна густа рідина, схожа на кров. Вона залишала на стінах довгі потьоки, що нагадували сліди кігтів якогось стародавнього чудовиська.

З низької стелі постійно капала вода. Холодна, з металевим присмаком і запахом гнилі. Краплі падали через однакові проміжки часу, відміряючи нескінченні години його ув’язнення.

Кап. Кап. Кап.

Цей звук переслідував його навіть уві сні. Зливався з криками інших в’язнів, що долинали з сусідніх камер, і ставав частиною самого підземелля. Повітря було важким від вологи та цвілі. Кожен вдих давався зусиллям, ніби сама атмосфера намагалася задушити кожного, хто опинявся тут.

Єдиним джерелом світла залишалася тонка смужка під масивними залізними дверима. Навіть вона здавалася брудною та хворобливою. У її тьмяному сяйві по кутках ворушилися тіні, складаючись у потворні обриси істот, яких насправді не існувало.

Важкі залізні кайдани врізалися в зап’ястя та щиколотки. Руничні символи, вибиті на металі, пригнічували магію й безперервно висмоктували сили. Рани від ланцюгів давно стали звичними. Вони затягувалися лише для того, щоб знову розірватися від найменшого руху. Ланцюги були достатньо довгими, аби дістати до відра з водою в кутку, але надто короткими, щоб навіть торкнутися дверей.

Його тіло давно перетворилося на карту болю. Старі шрами перетиналися зі свіжими ранами. Синці всіх кольорів вкривали руки, груди та спину. Під шкірою чітко проступали ребра, а м’язи, колись створені для сили та бою, поступово зникали від виснаження.

Та навіть тепер у ньому залишалося щось, чого не могли знищити ані роки тортур, ані приниження. Імператорська кров. Його вогняне волосся, хоч давно втратило доглянутий вигляд, усе ще нагадувало полум’я. Брудне, сплутане, воно все одно зберігало той самий насичений відтінок призахідного сонця, який був притаманний роду Астрейонів.

А чорні очі дивилися на світ із незламною впертістю. У них більше не залишилося дитячої наївності. Лише холодне терпіння хижака, що чекає свого часу. Іноді в їхній глибині спалахували темно-червоні відблиски — відгомін сили, яку роками намагалися придушити.

Він не пам’ятав іншого життя. Не пам’ятав сонця. Не пам’ятав материнських рук. Не пам’ятав свободи. У його спогадах існували лише темрява, холодний камінь та біль.

Батоги зі зміїної шкіри залишали на спині рани, які не гоїлися тижнями. Розпечене залізо випалювало на тілі руни підкорення, наповнюючи повітря запахом паленої плоті. Отруйні зілля обпалювали нутрощі, змушуючи його корчитися на підлозі, поки шлунок намагався вивернутися навиворіт.

Наглядачі добре знали свою справу. Вони ніколи не переходили межу. Завдавали рівно стільки болю, щоб він не помер.

Іноді його занурювали в крижану воду, тримаючи під поверхнею до останньої миті. Іноді підвішували за руки на довгі години, поки плечові суглоби не починали зміщуватися від власної ваги. Вони випробовували нові методи із захопленням ремісників, які вдосконалюють своє мистецтво.

Та найгіршими були ночі. Коли двері зачинялися, а останні звуки кроків затихали в коридорі, підземелля оживало. Крики інших бранців. Писк щурів. Шурхіт невидимих істот у темряві. Тоді здавалося, що сама темрява підповзає ближче. Повільно огортає його плечі, шепоче щось незрозуміле просто у вухо й намагається проникнути всередину. Іноді він годинами сидів нерухомо, прислухаючись до власного серцебиття, щоб не збожеволіти.

Переломний момент настав, коли йому виповнилося десять років. Того дня до підземелля привели нового ката. Чоловік прагнув довести свою майстерність.

Після кількох годин тортур принц лежав на холодній підлозі в калюжі власної крові. У нього не залишилося сил навіть поворухнути пальцями. Губи потріскалися від спраги, язик набряк, а кожен вдих відгукувався болем у грудях.

Здавалося, саме тіло більше не хоче жити. Він дивився перед собою крізь напівзаплющені повіки, намагаючись утриматися при тямі ще хоча б кілька хвилин. І саме тоді до камери забігла маленька сіра миша.