Розділ 28

«Я мушу це зробити».

Ця думка вже давно перестала бути просто черговим планом чи фантазією про краще майбутнє. Вона стала її єдиним та остаточним рішенням. За останні місяці Анабель сотні разів прокручувала в голові всі можливі варіанти розвитку подій. Шукала інші шляхи. Переконувала себе, що можна перечекати, бути обережнішою, діяти повільніше. Але кожного разу приходила до того самого висновку.

Якщо нічого не робити, усе залишиться таким, як було.

Батько й надалі вирішуватиме її долю. Одного дня він видасть її заміж за людину, яка буде вигідною для роду Рейвен, тому що її щастя нікого не цікавить. Всім буде абсолютно байдуже на те, чого вона буде хотіти. Просто тому, що таке весілля буде корисним для роду. Анабель надто добре пам’ятала події роману, щоб тішити себе марними ілюзіями. Вона знала, до чого зрештою призведуть усі ці домовленості, союзи та інтриги. Знала, як завершиться її історія, якщо дозволити подіям іти звичним шляхом.

Саме тому вона зараз стояла тут. Саме тому дивилася на проклятий маєток, від одного вигляду якого по шкірі пробігав холод. Саме тому вона була готова ризикувати.

Її погляд знову ковзнув до високих веж, які здіймалися над лісом чорними зубцями. Десь там, за товстими кам'яними стінами, перебував хлопчик, про існування якого не знав майже ніхто. Законний син імператора. Спадкоємець, якого викреслили з історії ще до того, як він навчився говорити. У романі він так і не побачив свободи. Не дізнався правди про власне походження. Не отримав шансу на нормальне життя. Його просто залишили помирати.

І найбільше Анабель жахала навіть не жорстокість герцога Фога. Її лякала байдужість інших. Ніхто не прийшов його рятувати. Ніхто не намагався дістатися до підземель. Ніхто навіть не здогадувався про його існування. Для світу цей хлопчик ніколи не народжувався. Для історії він був помилкою, яку старанно приховали, але Анабель знала правду і вже не могла її ігнорувати.

Колись, читаючи книгу разом із Міною, вона обурювалася долею цього персонажа. Пам’ятала сотні коментарів під розділами, де читачі благали авторку змінити сюжет. Пам’ятала, як онука сердито закривала книгу після особливо важких сцен і кілька днів ходила похмура. Тоді це була лише історія на сторінках роману. Сумна. Несправедлива. Але вигадана.

Тепер усе було інакше. Тепер це була її реальність і її життя. Десь під цими кам'яними склепіннями жив справжній хлопчик. Не персонаж. Не сюжетний інструмент. Жива людина, яка щодня прокидалася в темряві й не знала, що десь далеко існує світло.

Анабель заплющила очі. На мить перед нею знову виникли обличчя її дітей. Такі чіткі, ніби минуле простягнуло руку крізь час. Усмішка сина. Дзвінкий сміх доньки. Їхні нескінченні суперечки через дурниці. Спільні вечері. Звичайні буденні моменти, які колись здавалися настільки природними, що вона навіть не замислювалася над їхньою цінністю.

І раптом її пронизала проста думка. У цього хлопчика ніколи не було нічого подібного. Ніхто не читав йому казок перед сном. Ніхто не обіймав після страшних снів. Ніхто не радів його успіхам і не втішав після невдач. Йому навіть не дали права бути дитиною. Поруч з ним була лише темрява. Лише страх. Лише роки самотності.

Анабель повільно видихнула, відчуваючи, як щось важке стискає груди. Можливо, спочатку вона й справді думала про нього лише як про частину власного плану. Як про джерело крові, необхідної для втечі від майбутнього, що чекало на неї. Але зараз це вже не мало значення.

Вона не могла просто розвернутися і піти. Не після всього, що знала. Не після того, як побачила це місце на власні очі. Не після того, як зрозуміла, що вся його історія була не просто трагічною сюжетною лінією, а справжнім людським життям, яке хтось методично руйнував день за днем.

Якщо для порятунку потрібна його кров — вона попросить її. Якщо для втечі знадобиться допомога — запропонує угоду. Якщо доведеться брехати, ризикувати чи порушувати закони — нехай буде так, але цього разу вона хоча б спробує щось змінити.

Бо найбільше у світі Анабель ненавиділа безсилля. Ненавиділа дивитися, як відбувається несправедливість, і мовчати. Ненавиділа людей, які відвертаються від чужого болю лише тому, що він не стосується їх особисто.

Можливо, саме тому доля привела її сюди. Не для того, щоб банально повторити сюжет. Не для того, щоб стати ще однією жертвою чужих рішень, а для того, щоб втрутитися і змінити правила гри.

Вона знову подивилася на темні вежі маєтку. Десь там знаходився хлопчик, якому весь світ відмовив у праві на майбутнє. І сьогодні вона збиралася постукати у двері його в’язниці.

Вітер ворухнув верхівки дерев. Десь у темряві пролунало каркання ворони, а густий туман повільно поповз між корінням, ніби сам ліс затамував подих в очікуванні того, що станеться далі.

Анабель відступила глибше в тінь і перевела погляд на небо. Сонце вже торкалося горизонту, забарвлюючи хмари в темно-червоні кольори. Ще трохи. Зовсім трохи і почнеться найнебезпечніша ніч у її новому житті.