Розділ 27

Шлях до герцогства Фог розтягнувся на довгі виснажливі дні. Анабель гірко посміхнулася, згадавши, що незабаром має бути її день народження. Не те щоб це когось хвилювало. Після смерті герцогині її дні народження поступово перетворилися на звичайні дати в календарі. Спочатку про них забували слуги, потім родичі, а згодом і сам замок перестав помічати їхнє існування. Здавалося, разом із матір'ю померло й право її доньки на свято.

Втім, цього року вона й сама не думала про подарунки чи привітання. Попереду чекало значно важливіше завдання. Помилка могла коштувати їй свободи, а можливо, й життя.

Вона рухалася переважно лісовими стежками, уникаючи великих доріг та поселень. Часом шлях пролягав через густі хащі, де навіть сонячне світло ледве пробивалося крізь переплетення гілок. Часом доводилося годинами йти заболоченими низинами або дертися кам'янистими схилами, де будь-яка необережність могла завершитися падінням. Добре хоч тіло, яке вона отримала в цьому світі, давно звикло до навантажень. Батько ніколи не шкодував ні своїх дітей, ні їхніх наставників. Тренування починалися зі світанком і тривали до пізнього вечора, а будь-яка слабкість каралася так само суворо, як непокора.

Колись вона ненавиділа це, але тепер була змушена визнати, що саме завдяки тим рокам здатна долати такі відстані без супроводу, не падаючи від виснаження після першого ж дня дороги.

Найбільше занепокоєння викликали амулети зміни зовнішності. Невеликі камені, вкриті тонкими рунами, коштували нечуваних грошей і працювали лише кілька годин. Після цього магія згасала, залишаючи звичайний безкорисний уламок мінералу. Анабель берегла їх, мов скарб. Саме вони мали приховати її особистість під час проникнення до маєтку Шадоу. Якщо люди Фогів дізнаються, хто вона насправді, усі її плани закінчаться ще до того, як почнуться.

Сам план здавався напрочуд простим. Потрапити всередину. Знайти принца. Запропонувати угоду. Залишитися невпізнаною. На словах усе виглядало майже легко, але доля, як правило, мала іншу думку.

На п'ятий день подорожі ліс раптом почав рідшати. Дерева розступалися дедалі частіше, а між їхніми стовбурами з'являлися дивні клапті туману. Він не стелився землею, як звичайна ранкова імла, а ніби зависав у повітрі окремими живими хмарами. Чим далі просувалася Анабель, тим густішим він ставав.

Тоді вона вперше побачила маєток. Спочатку лише темний силует серед сіруватої завіси. Потім обриси почали ставати чіткішими, і серце мимоволі пропустило удар. Навіть знаючи, що її чекає, вона не була готова до цього видовища.

Стародавня споруда здіймалася над лісом, наче величезний кам'яний труп, який відмовився залишатися в могилі. Її високі вежі нагадували зламані кістки, що стирчали в похмуре небо, а почорнілі мури здавалися настільки старими, ніби пам'ятали ще часи Великої війни богів. Каміння вкривав дивний темний мох із багряними прожилками, які підозріло нагадували кровоносні судини.

Навколо панувала мертва тиша. Не співали птахи, не стрекотіли комахи. Навіть вітер ніби не наважувався торкатися цих земель. Мертва зона простягалася далеко за межі стін. Трава тут давно зникла, поступившись місцем почорнілим заростям. Їхні покручені гілки нагадували руки потопельників, що тягнулися з-під землі в останній спробі врятуватися. Подекуди між ними пробивалися дивні чорні квіти, схожі більше на відкриті рани, ніж на рослини.

Анабель завмерла за товстим стовбуром старого дерева і ще раз уважно оглянула маєток. У романі його називали одним із найстрашніших місць усієї імперії. Тоді вона вважала це художнім перебільшенням. Тепер була змушена визнати, що невідома авторка ще й применшила масштаби проблеми. Навіть повітря тут здавалося неправильним.

Вона відчувала, як магія темряви, успадкована від роду Рейвен, неспокійно ворушиться десь під шкірою. Зазвичай тіні слухалися її охоче. Тут же вони здавалися чужими. Немов належали комусь іншому. Немов уважно придивлялися до непроханої гості та вирішували, чи варто повідомити про неї господарям.

Наближатися вдень було надто ризиковано, тому Анабель залишилася в укритті, терпляче спостерігаючи. Один хибний крок міг перекреслити все. Вона надто добре пам'ятала, що барон Шадоу робив із людьми, яких ловили на його території. Після прочитання тих розділів Міна кілька днів не могла нормально спати. Анабель і сама не раз ловила себе на думці, що деякі сторінки роману краще було б ніколи не відкривати.

Проте страх давно навчився жити поруч із нею. Він більше не керував її рішеннями. Роки під одним дахом із божевільним батьком були достатньо суворою школою. Вона повільно видихнула і ще раз подивилася на темні вежі. Саме там знаходився хлопчик, якого весь світ давно викреслив зі своєї пам'яті. Саме заради нього вона подолала сотні кілометрів. Саме там починалася її єдина можливість змінити майбутнє.

Раптом в одному з високих вікон щось ворухнулося. Лише на мить. Темна людська постать. Настільки швидко, що Анабель не була певна, чи справді щось побачила. Вона інстинктивно притиснулася до дерева і завмерла, не зводячи погляду з похмурої будівлі. Здавалося, маєток дивився на неї у відповідь.